20 вересня – Міжнародний день студентського спорту. Університет імені Лесі Українки, без сумніву, може пишатися своїми студентами, випускниками, викладачами та тренерами, які посідають провідне місце на спортивному Олімпі, знають «на смак» медалі різних ґатунків і першостей. Про досягнення цих людей неодноразово розповідали інформаційні ресурси.
Серед новоспечених медалістів і призерів престижних спортивних змагань із когорти Лесиних людей варто виокремити третьокурсниць факультету фізичної культури, спорту та здоров’я Олександру Мальчук і Дарину Пом’яновську. Цьогоріч у травні студентки разом із Вікторією Куніцкою посіли ІІ місце на Кубку світу в Португалії, а згодом здобули «бронзу» на Всесвітніх іграх у США. За це дівчатам присвоїли звання заслужених майстрів спорту України міжнародного класу зі спортивної акробатики.
Домовляємося зі студентками про інтерв’ю. Із перших хвилин розмови кидається в очі синхронність і те, як вони доповнюють одна одну. Згодом дізнаємося про те, що Дарина й Олександра – двоюрідні сестри. Цей факт зовсім не дивує. Скоріше – навпаки. Під час спілкування дівчата часто усміхаються і жартують. Сум у їхніх словах відчувається лише тоді, коли говоримо про війну.
– У багатьох спортсменів особливе життя. Наприклад, Кріштіану Роналду все продумує до деталей, стежить за режимом, харчуванням. Інші – мають вільніший графік. Із чого починається ваш ранок і як проходить звичайний день?
Дарина: – Якщо ми готуємося до змагань, то і живемо в такому ж спортивному ритмі. Хоча день наш, напевно, нічим не відрізняється від більшості людей. Встаємо, сніданок, кава. Однак у нас щодня по одному тренуванню. Інколи буває по два. Більшість часу займає спорт. Тренування зазвичай тривають понад три години. Щодня, окрім неділі.
Олександра: – Як такого дуже насиченого студентського життя у нас, на жаль, немає. Спочатку були коронавірусні обмеження, а згодом – війна. До того ж ще тренування. Добре, що викладачі розуміють наші обставини, входять у становище. Ми намагаємося все здавати, навчатися, але маємо тренування, змагання. Тому нам дуже важливе взаєморозуміння з викладачами. На щастя, на факультеті фізичної культури, спорту та здоров’я з цим усе добре.
– Окрім професіоналізму й майстерності, у спортивній акробатиці важливо довіряти один одному, розуміти з півслова, погляду. Як це вдається?
Дарина: – Ми двоюрідні сестри, з цим немає проблем. Раніше ми проводили багато часу разом, жили одна з одною ще пів року тому. До цього ходили в одну школу. Плюс тренування. Зараз трішки інакше, але все одно маємо хороше взаєморозуміння та довіру.
Олександра: – Ми дуже добре відчуваємо одна одну. У нас все виходить разом, чудове взаєморозуміння. У житті бувало по-різному. Зрештою, в нас різний характер, але ми завжди намагалися знаходити спільну мову.
Дарина: – У нашому виді спорту головне – не боятися. Коли з’являється страх – ти перестаєш довіряти.
– Кубок світу, згодом – Всесвітні ігри. На цих змагання високого рівня ви здобули нагороди високого ґатунку. Очікували від себе такого хорошого результату?
Олександра: – Можна сказати, що такі результати трішки несподівані, бо підготовка була важка. Наша партнерка Віка підросла. Потім хвороби, війна. Ми непросто відновлювати те, що було. На щастя, все вдалося.
– Як щодо суперників? Знаю, що в художній гімнастиці дуже сильні азійські країни, а в спортивній акробатиці?
Дарина: – У нас теж. У китайців раніше сильні трійки були, але останні роки вони не приїжджають на змагання. Тобто, ми з ними не перетиналися. Також у нашому виді спорту сильні росіяни, але через всім відомі причини вони також цьогоріч не виступали. Незважаючи на це, мали дійсно потужних суперників. Із ними було непросто змагатися.
– Друзі-спортсмени розповідали мені, що з початком повномасштабної війни було дуже непросто знову відновити тренування. Вас же у травні чекав Кубок світу, згодом – Всесвітні ігри. Потрібна була серйозна підготовка, тренувальний процес. Як вдалося знайти силу та мотивацію тренуватися в такий час?
Дарина: – Перші два тижні, коли розпочалася війна, у нас була паніка. Зізнаюся: я навіть із хати не виходила. Перший місяць про тренування навіть не йшлося. Згодом нам написала тренер і ми з Вікою почали виходити на тренування. Потім і Саша повернулася, почали займатися в звичному режимі. Ми мали ціль – Всесвітні ігри. Не дарма ж перед цим працювали, заробляли ліцензію. У перші дні був страх, але згодом звикли. Щоправда, незручно з тривогами, адже ти перериваєш тренувальний процес і не знаєш, коли зможеш його відновити. Після перерви такі тренування не дуже продуктивні та повноцінні.
Олександра: – Я була в Польщі, проживала в родичів. Хоч мала можливість підтримувати форму, але спочатку дуже переживала через війну, хвилювалася, постійно дивилася новини, читала, хотіла додому. Повноцінно до тренувань повернулася, коли приїхала в Україну.
– Всесвітні ігри – це своєрідна Олімпіада серед неолімпійських видів спорту, вершина для спортсмена. Які відчуття, коли ти не просто потрапляєш туди, а ще й повертаєшся з медалями?
Олександра: – На Всесвітні ігри дуже важко потрапити. Треба виграти ліцензію на чемпіонаті світу, потрапити в п’ятірку найкращих. На щастя, нам це вдалося. Там зовсім інша атмосфера. Таке відчуття, що це дійсно Олімпіада. Дуже хотілося б, щоб наш вид спорту включили до Олімпійських ігор, але зараз це малоймовірно.
Дарина: – У нас був дуже насичений графік. Намагалися підтримувати українців із інших видів спорту, їздили за них вболівати. Ми жили в Бірмінгемі в олімпійському містечку. Коли в їдальню хтось приносив медаль – усі вставали й аплодували, раділи за призерів. Підтримка була дуже хорошою, атмосфера заворожувала. Ми були на зборах у Лас-Вегасі, але мені в Бірмінгемі сподобалося більше й усе через атмосферу в містечку. Зараз Україну дуже підтримують у всіх країнах світу.
Олександра: – Це найкращі змагання для нас. Хоч і найемоційніші.
– Чому ви так песимістично налаштовані щодо включення спортивної акробатики до програми Олімпіади? Є ще ж квота від організаторів. Можливо, й МОК внесе певні зміни…
Дарина: – Нам би дуже хотілося цього. Багато старань було, але паркур уводять, а акробатику – ні. Ми вже дуже довго тренуємося, трішки втомилися морально. Не йдеться про мандраж на змаганнях, це інше. Це втома від тренувань. Потрібен перепочинок. Ми були на найвищому рівні змагань й отримали медаль.
– Життя спортсмена високого рівня дає змогу подорожувати, ви побували у різних країнах світу. Де сподобалося найбільше?
Олександра: – Нас дуже підтримували в Португалії. Там дійсно всі переживали, аплодували. Хоч і був мовний бар’єр, але нам дуже допомагали.
Дарина: – За росію і білорусь я мовчу. Із ними ми вже не спілкуємося. А от акробати з інших країн із початку війни часто писали, пропонували різну допомогу. Це дуже приємно, хоча такої потреби не було. Ми відвідали багато країн: Швейцарію, Італію, Бельгію, Ізраїль. Там дуже красиві міста. В Ізраїлі, до речі, були, напевно, наші найпродуктивніші змагання.
– Чому?
Дарина: – Зараз ми виступаємо у дорослій віковій категорії. Перед цим була вікова категорія 13–19 років. Тоді мали дуже сильних суперників. Це були наші другі чи треті спортивні змагання. Для нас це було трішки незвично.
Олександра: – На тих змаганнях ми виступили ідеально, були дуже добре підготовлені. Коли їхали туди – не переживали за результат. Ми були впевнені у власних силах.
Дарина: – Однак до війни Україну часто засуджували. Так сталося і тоді. Нам тренери, вболівальники, спортсмени – всі говорили, що перемога повинна бути наша, але нас засудили і ми не перемогли. Як то кажуть, усе вертається. Нам один акробат сказав: «Що було б краще: якби вас тоді не засудили і дали перше місце на чемпіонаті Європи, але не дали медалей на Всесвітніх іграх?». Зрештою, ми отримали свою медаль високого ґатунку.
Олександра: – Мені теж дуже в Ізраїлі сподобалося. Там атмосфера якась така своя. Ніби ми нікуди і не виїжджали. У різних країнах відрізняються зали. Цей зал був дуже комфортний для нас. Були часи…
– Чому ж були?
Дарина: Та в тому й річ, що час іде. Наша верхня партнерша Вікторія росте, дорослішає. Уже не так просто виконувати всі елементи. До того ж хвороби дають своє.
Олександра: – Ми стоїмо на землі, а вона в повітрі. Повірте, це дуже непросто.
– У спорті, без сумніву, дуже важливий умовний тил, підтримка, правильні настанови. Кому б ви хотіли подякувати?
Дарина: – Найбільше ми б хотіли подякувати тренерам. Насамперед Олені Юріївні Кришпінович, яка вклала в нас усі свої знання та вміння. Окрім неї, мали ще одного тренера – Вероніку Петрівну Пащук. Завдяки ним ми стали тими, ким ми є.
Олександра: – Які б моменти не були, але ми постійно разом. Дев’ять років щодня бачилися. Ми вже всі як рідні стали.
– А як щодо батьків і рідних? Не було докорів, прохань залишити спорт, більше часу приділяти навчанню, відпочинку?
Даша: – Упродовж кар’єри мала проблеми з вагою. Я постійно плакала. До мами дзвонить наша тренер, говорить про це. Мама типу навмисно каже: «Кидай», хоча вона знала, що цим навпаки стимулює мене скинути вагу. Звісно, мама переживає дуже, коли травми, підтримує на змаганнях, просить їй телефонувати. Якщо після важких тренувань я не можу встати з ліжка від втоми, то вона постійно приносить чай.
Олександра: – Мене теж дуже всі підтримують. Можу погодитися зі словами Даші.
Даша: – Я доповню Сашу. Колись вона хотіла кинути акробатику, але мама стимулювала її повернутися.
Олександра: – Дійсно, коли я ходила в школу, то була така історія. Подружки кликали гуляти, казали: «Нащо тобі ці тренування?». Я їх слухала. Приїхала мама і каже: «Так не піде, ану повертайся на тренування».
– Якщо підбирати порівняння, то для вас спорт, напевно, це як кров: він ніби тече у венах. Спорт – на все життя?
Олександра: – Куди ж ми без спорту (усміхається)?
Дарина: – Дійсно, спорт – на все життя. Це як частина нас. Її відділити не так і просто. Якщо говорити про професійний спорт, то в нас зараз період відпочинку від усього. Один від одного ми вже відпочили. Треба морально відпочити від змагань і тренувань. Але спорт точно завжди буде у нашому житті.
Розмовляв Андрій МОШКУН
Фото: Дмитро БАЙДА