Звичайний літній день. Студентський Луцьк напівпорожній: одні – на канікулах роз’їхалися по домівках, інші – ніжаться на пляжах Світязя та підкорюють Говерлу.
В найновішому корпусі Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки – безлюдно. Фойє і студентський креативний простір, де ще місяць тому гомоніло життя – мовчать і чекають на вересень. Піднімаюся на третій поверх і поблизу деканату факультету філології та журналістики зустрічаю тутешнього господаря. Юрій Громик – звично привітний та усміхнений, подає руку та жестом запрошує в кабінет.
Під час інтерв’ю мій співрозмовник різний: в питаннях мовних та державних в голосі відчувається твердість, коли мова заходить про студентів, Юрій Громик розмірковує з ледь відчутним трепетом в голосі.
– Літо – пора відпусток для більшості людей, однак для Вас це де-факто дуже відповідальний період часу, адже саме в літні місяці університет набирає першокурсників. Чи задоволені Ви стартом вступної кампанії?
– Справді, літо для декана факультету – непроста і гаряча пора. Відпочиваю я зазвичай зимою, а літом наполегливо й інтенсивно працюю. Вступна кампанія фактично стартує завтра, бо від того моменту вступники зможуть подавати електронні заяви на перший курс чи паперові заяви в магістратуру, але напруга, пов’язана з цією вступною кампанією, відчувається вже. Поки що з огляду на велику кількість телефонних дзвінків, електронних листів я маю гарні сподівання на результати набору студентів.
"молоді люди, на жаль, не мають дуже високої мотивації вступати в магістратуру"
– Так вже повелося в нашій державі, що профільне міністерство часто впроваджує якісь новації в освіті. Чим особлива цьогорічна вступна кампанія?
– Скажу про те, чим вона нагадує минулорічні, – тим, що на момент її початку немає державного замовлення. Це дуже прикрий факт, і це великою мірою збиває з пантелику вступників та батьків. Учора міністерство піднімало тривогу у зв’язку з тим, що дуже великий відсоток тих молодих людей, які зареєструвалися на ЗНО з іноземної мови і планують вступати на магістратуру, навіть не відкривали свої електронні кабінети і не роздрукували запрошення-перепустки. Це означає, що молоді люди, на жаль, не мають дуже високої мотивації вступати в магістратуру; мені видається, що відсутність державного замовлення – це один із чинників, який зумовив таку ситуацію. Власне, ЗНО з іноземної в магістратуру – одна з основних новацій. Відзначу ще позитив, який був і минулого року: пільгові категорії вступників в основному не мають значних переваг на момент основного конкурсу, і лише коли такі молоді люди втрапляють на платну форму, то їх переводять на додаткові місця державного замовлення, які виділяє міністерство. Це дозволяє вступникам із високим балом мати перевагу на момент першого – основного – зарахування.
– Порівняно з минулими роками дещо змінився вступ на спеціальність «Журналістика». Зокрема, було скасовано творчий конкурс. З одного боку, це випробування не приносило додаткових переваг для вступників, з іншої – викладачі мали змогу оцінити творчий потенціал майбутніх студентів. Наскільки Ви задоволені такими новаціями міністерства?
– Без сумніву, я великий прихильник творчого випробування на журналістику, і в минулі роки сам факт цього випробування мене дуже тішив. Ми мали гарний досвід знайомства з потенційними студентами ще до того часу, коли вони навіть подають оригінали документів про освіту. До речі, потім багато тих молодих людей, які стали нашими студентами, говорили, що одним із основних мотивів вибору університету і факультету був саме творчий конкурс. Минулі роки він насправді мав велике значення для вступу на журналістику, бо заміняв один предмет ЗНО. На превеликий жаль, деякі вступники, орієнтуючись на традицію минулих років, загалом складали тільки два предмети ЗНО. Третій або ігнорували, або мали негативні результати, сподіваючись на те, що творче випробування дозволить їм брати участь у конкурсі на журналістику. Цього року ситуація із цим творчим іспитом дуже цікава. Спочатку міністерство скасувало творчий конкурс як такий, що заміняє один предмет ЗНО. Власне, у такий спосіб фактично відбулось знецінення його. З іншого боку – увели творчий залік, але він справді був дуже символічним і формальним моментом, який давав би просто право вступникові брати участь у загальному конкурсі на цю спеціальність. Ну й у зв’язку з цим дуже багато вступників і батьків висловлювали не тільки нам, а й іншим університетам, нарікання. Мовляв, для чого їхати до міста й університету, писати той текст, який передбачали програми творчого заліку, якщо на інші спеціальності можна просто вступити, подавши електронну заявку. Ну і, мабуть, у зв’язку з цим у квітні міністерство дозволило університетам відмовлятися від проведення творчого заліку. До речі, ми чи не останніми відмовилися від нього серед тих університетів, які прийняли рішення не проводити цей іспит. Я, чесно кажучи, вагався, але буду відвертий: дуже мала кількість вступників зголосилася на участь у цьому випробуванні. Очевидно, багатьох збило з пантелику те, що київський і львівський університети не проводять ці конкурси. Це давало молодим людям підстави думати, що і в Луцьку не треба. Через те і не було додаткової реєстрації, не було надсилання творчих робіт. Тому цього року буде без творчого заліку.
"студент завжди скаже те, що є насправді"
– Вас не дивує така позиція студентів та батьків, які обирають університет як кота в мішку і не приїжджають подивитися на місце, де імовірно будуть навчатися?
– Так, без сумніву, я вважаю, що це дуже важливо і для батьків, і для вступників. Приїхати до університету, побачити його матеріально-технічну базу, подивитися, у якому корпусі будуть навчатися студенти, поспілкуватися з викладачами. До того ж, є унікальна нагода поспілкуватися зі студентами, бо декан, викладач може характеризувати факультет із якогось вигіднішого боку, а студент завжди скаже те, що є насправді. На превеликий жаль, незначний відсоток вступників і батьків вважають за потрібне приїхати до університету. Навіть минулі роки, коли ми проводили творчий конкурс і кожному вступникові особисто телефонували, запрошували приїхати до Луцька, багато хто відмовлявся через те, що це ж треба, як я доброзичливо жартую, винести своє тіло з домівки і приїхати кудись. Хоча, повторю, з досвіду минулих років знаємо, що дуже великий відсоток молодих людей, які стали нашими студентами, стали ними завдяки тому, що приїжджали до університету під час вступної кампанії.
– Загалом, чимало людей без журналістського диплома поширюють думку про те,що на журналістів не потрібно вчитися в університеті – достатньо самоосвіти та практики. Яка Ваша позиція у цьому питанні?
– Я категорично не підтримую цієї думки. Так, є приклади, коли люди дуже непогано себе реалізовують як журналісти, здобувши інший фах. Це гарно, люди, значить, працюють над собою. Як на мене, для журналіста важливі не тільки практичні навички, а й загальне уявлення, скажімо, про ту масовокомунікаційну ситуацію, яка є в державі, зрештою, він має розумітися на багатьох питаннях соціально-економічного, суспільно-політичного, культурного характеру тощо. Тим більше, що журналіст повинен не просто якісно створити текст чи, скажімо, фотографію, а й передбачати наслідки якогось повідомлення, розуміти, що він несе відповідальність за свій матеріал. Плюс дуже багато тонкощів фахових, які, мабуть, людині, яка приходить з іншою освітою, доводиться вже на власних ґулях пізнавати. Звичайно, одна-друга помилка журналіста навчать, але це все можна зробити в межах якісної підготовки в університетах.
"до руйнування ж авторитету що вчителя, що викладача, мабуть, певною мірою долучилася і держава"
– Напевно вже стереотипною є думка про те, що падає престижність професії вчителя. Чи спостерігаєте Ви таку тенденцію через призму тих випускників, які вступають на педагогічні спеціальності факультету?
– Престиж професії вчителя в суспільстві і справді падає. Мене особисто цей факт дуже засмучує. Ми намагаємось реагувати на цю ситуацію, переконувати наших студентів, випускників, що вчитель – це хороша професія, вона дає гарні можливості та перспективи. У будь-якому випадку вона забезпечить працевлаштування в державній сфері, гарантовані виплати, тривалу відпустку тощо. З погляду соціального вчитель має чимало переваг перед іншими професіями, особливо в сільській місцевості, де, мені видається, учитель більше зберігає свій статус. До руйнування ж авторитету що вчителя, що викладача, мабуть, певною мірою долучилася і держава. Зараз вона намагається реабілітувати себе, зокрема і підвищуючи зарплати. Це, до речі, дуже хороший крок. Хоча навіть теперішня підвищена зарплата не відповідає рівню затрат матеріальних, часових та енергетичних, які мають учителі та викладачі. Дуже багато зусиль для відновлення престижу професії вчителя потрібно докласти всім. Зокрема й учителям, бо вони, мабуть, теж певною мірою спричинилися до падіння авторитету. Батьки і вступники часом нарікають, що вчителі більше зацікавлені були репетиторством, ніж уроками. Не беруся судити, чи це справді так, але, мабуть, це комплексна проблема, над якою треба працювати всім, кому ця ситуація не байдужа.
– На своїй сторінці Ви часто інформуєте про різні вакансії. Це є доказом достатньо дивної тенденції. З однієї сторони купа випускників, які нібито не можуть знайти роботу , з іншої – вакансії, на які молоді люди ідуть неохоче.
– Ця ситуація мене, якщо чесно, дивує. До речі, інші декани, мої колеги з інших університетів теж таку тенденцію помітили. Жартома чи серйозно наведу такий факт. Колись після моєї пропозиції одній нашій студентці-старшокурсниці піти працювати на роботу в школі в околицях Луцька мені зателефонувала її мама; жінка була дуже здивована, що хтось пропонує роботу. Вона сказала: «Та то не надійний варіант працевлаштування, бо без зв’язків і без знайомства» (посміхається). Тобто дуже часто молоді люди, мабуть, за прикрою традицією, що склалася в попередні роки, радше схильні шукати варіанти працевлаштування через когось і з недовірою ставляться до тих випадків, коли роботу їм пропонують відкрито. Правда, потім інформація доходить до більшої кількості людей і вакансії заповнюються, але справді буває, що місяцями не можна знайти вчителя для якоїсь школи навіть у Луцьку. Скажімо, зараз у місті є декілька вакансій для вчителів польської мови. Ні студенти-старшокурсники, ні випускники не особливо зацікавлені. Звичайно, що найкращі з них працевлаштовані і, мабуть, мають таку матеріальну відзнаку на теперішніх місцях роботи, що праця в школі їх менше приваблює.
"зараз значно рідше можна побачити випадки, коли студент намагається допомогти іншому"
– Студенти дуже часто нарікають на новації в нарахуванні стипендії. За теперішніх умов одногрупники де-факто стають конкурентами, що значно псує атмосферу в студентських колективах. Наскільки доцільним є саме таке нарахування стипендій?
– Попередня система нарахування стипендій, коли гарантовано не менше 75 відсотків студентів мали таку грошову винагороду, звичайно, вже застаріла, віджила; її треба було змінювати. Щоправда, той спосіб, який знайшло міністерство освіти і науки, мене особисто, м’яко кажучи, насторожує. Насторожує найперше через те, що рейтинги ми тепер формуємо в межах одного курсу й однієї спеціальності. Справді, студенти в межах однієї групи часто серйозно конкурують, щоб здобути вищий бал, а це, направду, часто позначається на міжособистісних стосунках у студентському колективі, бо, скажімо, зараз значно рідше можна побачити випадки, коли студент намагається допомогти іншому. Мабуть, ситуація була б здоровішою і кращою, якби рейтингові списки формувалися не в межах курсу, спеціальності, а в межах факультету загалом. Справа в тому, що той спосіб нарахування стипендій, який є, наприклад, дуже несправедливий щодо студентів магістратури. У магістратуру таки йдуть добре підготовлені студенти. І буває таке, що середній бал 95 зовсім не гарантує студентові магістратури стипендію, тоді як у випадку бакалаврату велика кількість місць державного замовлення в якійсь академічній групі дає можливість отримати стипендію навіть тому студентові, який має середній бал 70. Так само на факультетах, де велике державне замовлення, завше прохідний бал менший, ніж там, де невелика кількість місць державного замовлення. Часто складається така ситуація, що той студент, котрий має кращі успіхи в навчанні, програє тому студентові, який має гіршу підготовку, але просто навчається в такій академічній групі, де велика кількість державних місць.
"студентами платної форми навчання часто стають молоді люди, які мають дуже гарний рівень підготовки"
– Чи не справедливіше тоді, щоб у цій рейтинговій системі було місце і для платників, які протягом навчання демонструють кращі результати, ніж державники?
– Така ідея, до речі, витала в тому часі, коли обговорювали нормативні документи стосовно призначення стипендій. Мені така ідея видається симпатичною, бо й справді в силу певних обставин студентами платної форми навчання часто стають молоді люди, які мають дуже гарний рівень підготовки і демонструють хороші успіхи в навчанні.
– В Європі стипендії мають не лише кращі у навчанні, а й спортсмени, активісти, культурні діячі. Наскільки можливо реалізувати цю практику в Україні?
– За теперішньої ситуації студент може отримати додатково бали за наукову діяльність чи громадську активність, за мистецькі чи спортивні досягнення, але, на жаль, ті вимоги, які ставляться в цьому випадку, як на мене, занадто суворі. Скажімо, щоб отримати один додатковий бал за наукову роботу, треба тричі взяти участь у наукових конференціях і опублікувати тези. Лише одна стаття у фаховому виданні гарантує студентові відразу один бонусний бал. Для студента навіть магістратури самостійно підготувати статтю у фаховому виданні дуже складно. За спортивні досягнення чи за громадську активність так само. Скажімо, бал за громадську активність може отримати той, хто очолює якусь громадську організацію на рівні міста чи області; бонусний бал ще отримує керівник студентського самоврядування факультету, але теж тільки один бал. Та людина часто активно долучається до організації різних заходів (особливо у випадку нашого факультету), до організації студентського дозвілля. Я вважаю, що один бал до рейтингу – це зовсім необ’єктивна оцінка роботи студентського декана. Так само тільки перемога на всеукраїнській студентській олімпіаді чи всеукраїнському конкурсі наукових робіт дає можливість отримати один бал. Як на мене, за таку перемогу треба давати балів із десять. Звичайно, що ті додаткові бали не суттєво виправляють ситуацію з рейтингом. Я маю на увазі бали за перемогу на всеукраїнському рівні, бо, як правило, такі студенти, які представляють університет, факультет на подібних заходах, і так успішно складають сесію; переважно вони є зверху рейтингових списків. Але мені здається, що такий акт символічної підтримки стимулював би їх. Тому, з одного боку, держава ніби пропонує можливість отримати бонус, а з іншого – ці бонуси надзвичайно скупі, як на мене.
"філологія і журналістика – це ті спеціалізації, які дають можливість людині гарно розвиватися як особистості, гарантують усебічний, зокрема мовний, розвиток"
– Повернемось до філології та журналістики. У сучасному світі гуманітарним наукам все важче давати бій природничо-математичним, які нарощують свою популярність. Як гуманітарним наукам не втратити позицій у таких реаліях?
– Якщо, скажімо, говорити про вступну кампанію, то є особлива підтримка природничо-математичних спеціальностей. Як на мене, у випадку фізики, математики вона більш виправдана, ніж, наприклад, на рівні географії, бо минулі роки на географію спостерігався значний ажіотаж серед вступників. Гуманітаріям складно, але поки що, принаймні в нашому університеті, оптимізм уселяє те, що велика кількість молодих людей цікавиться різними філологічними спеціалізаціями, які ми пропонуємо. Хоча, звичайно, втримувати таку популярність дуже важко. І ті ж соцмережі, про які ви сьогодні згадували, певною мірою дозволяють це робити. Загалом стереотипи, що філологія – це нецікаво, це лише читання великих романів, а в проекції на роботу вчителя – безкінечне перевіряння зошитів, певною мірою заважають і вступникові визначитися з вибором спеціальності, і нам проводити профорієнтаційну роботу. Тому ми дуже наполегливо намагаємося показати, що філологія і журналістика – це ті спеціалізації, які дають можливість людині гарно розвиватися як особистості, гарантують усебічний, зокрема мовний, розвиток. На кожній спеціальності на факультеті філології та журналістики студент вивчає кілька іноземних мов, окрім того, що вдосконалює навички володіння рідною мовою. Розповіді про ті численні події, які відбуваються в нас на факультеті, поширення інформації про наших успішних студентів, які гарно себе реалізували не тільки у філології чи журналістиці, а в дуже багатьох суміжних чи не дуже суміжних галузях, – усе це разом дає можливість переконувати людей, що філологія та журналістика – досить цікаві, перспективні напрямки, які дозволяють себе достойно реалізувати.
"молоде покоління певною мірою прагматичне"
– Протягом невеликого періоду часу цей світ покинуло чимало видатних українців – Мирослав Попович, Іван Драч, Левко Лук’яненко. Хто з молодої плеяди може продовжити справу цих людей?
– Дуже сумнівно, що вдасться замінити цих людей. Справді, сумно спостерігати, як залишають нас майстри, які силою своєї думки, своєю справою, дуже часто своїм здоров’ям будували нашу державу й нашу духовність. За останній час таких людей відходить дуже багато. Будемо щиро сподіватися, що молодше покоління зможе досягнути якогось рівня. Хоча складно, бо молоде покоління певною мірою прагматичне. Можливо, той прагматизм, якщо він здоровий, дозволить навпаки більшою мірою долучитися до якихось державотворчих чи гуманітарних процесів, які відбуваються навколо нас. Я не беруся прогнозувати імена людей, які зможуть стати на рівні з Іваном Драчем чи Левком Лук’яненком, хоча я щиро сподіваюся, що такі люди є. Можливо, вони на цьому етапі ще мало знані в суспільстві. Імовірно, що ці люди ще досі працюють над собою. Так дуже часто траплялося в історії інших держав, зокрема Польщі, Чехії та інших країн, коли на горизонті з’являлися люди, які до певного часу були мало помітні на загальнодержавному рівні. У силу певних обставин ті люди були змушені так себе мобілізувати, що навіть стали лідерами держави. Мені дуже хочеться сподіватися, що відходитимуть не тільки такі титани, як Лук’яненко, Драч, а в небуття відходитимуть і політики, які викликають оскому, у яких люди зневірилися, а натомість з’являться люди з молодшого та середнього покоління, ті, хто зможе повернути людям надію. Дуже хочеться вірити, що це буде невдовзі.
"абсолютно абсурдна ситуація, коли випускник середньої школи в Україні фактично не володіє державною мовою"
– Чимало проблем Україні на міжнародному рівні принесла так звана мовна частина закону про освіту. Зокрема, частина про мови національних меншин. Як Ви оцінюєте ці новації?
– Щоб говорити про доцільність таких змін, треба вивчити досвід інших держав, зокрема тієї ж Угорщини. Цікаво, що Угорщина, яка вимагає від України цілковитого дотримання всіх мовних та культурних прав національних меншин, сама зовсім не дбає про ті національні меншини, які проживають на її території. Схожа ситуація складається і в інших державах. У Румунії теж є ареали, де компактно проживають українці, вони не є там прийшлим населенням. Це ті території, які в силу певних історичних обставин відійшли до складу іншої держави, проте про мовні та культурні потреби тамтешніх українців дбають щонайменше. То не означає, що Україна має наслідувати ці держави. Так, наша країна має дбати про те, щоб меншини зберігали свою національну ідентичність. Це дуже важливо і для нас, тому що в нашому різноманітті – наше багатство, але абсолютно абсурдна ситуація, коли випускник середньої школи в Україні фактично не володіє державною мовою, а дуже часто, наприклад, на Закарпатті та Буковині така ситуація траплялася. Протягом одинадцяти років держава вкладає кошти в освіту цих людей, натомість немає фактично ніякої користі з них, бо вони потім їдуть отримувати освіту чи працювати за кордон. Тут немає нічого поганого, але держава мусить дбати, щоб людина іншої національності, яка живе в Україні, себе могла вповні тут реалізувати. Захоче вона чи не захоче це зробити – інша справа. Звичайно, люди мають право шукати себе за кордоном, але принаймні випускник середньої школи точно повинен володіти державною мовою на такому рівні, що дозволить йому чи навчатися в українському університеті, чи працювати в якійсь галузі в Україні. Тому зміни в цьому законодавстві про освіту, як на мене, абсолютно потрібні і, на превеликий жаль, вони дуже запізнілі. То треба було робити ще в перші роки існування української держави, а то так складається ситуація, що на другому десятку існування незалежної країни ми мусимо доводити, що мова титульної нації повинна безперешкодно функціонувати в певному регіоні.
"не поспішаючи, ми вирішуємо проблему мови двадцять сім років, але ще й досі не вирішили"
– Мовне питання – свого часу було чи найбільш болючим для України. Досить категорично стосовно цього висловлювалася в інтерв’ю нашому виданню і мовознавець Ірина Фаріон. Ви також достатньо категоричні у тому, що українською мовою повинні володіти всі, потрібно впроваджувати мовні квоти і проводити агресивну політику в цьому плані?
– Не поспішаючи, ми вирішуємо проблему мови двадцять сім років, але ще й досі не вирішили. Без сумніву, держава повинна спонукати громадян до вивчення української мови, але й має створювати умови цим громадянам, щоб вони мали можливість вивчати мову на рівні, який потрібен для повноцінної самореалізації. Я бував на Закарпатті і мав можливість спілкуватися з тими сім’ями, у яких домінує угорська мова; там діти часом зовсім не можуть спілкуватися українською. Люди нарікають на те, що в угорськомовних школах українську мову часто викладають начебто так, що школяр уже апріорі її розуміє. Звичайно, що для угорців, для румунів і великою мірою для етнічних росіян українську мову треба викладати як іноземну; і не треба цього боятися. В Україні, на жаль, не належно розроблена методика викладання української мови як іноземної, хоча вже є дуже гарні напрацювання. Якби в таких проблемних регіонах українську мову починали викладати як іноземну, мені здається, що були б успіхи набагато більші в цій сфері. Що означає викладання української мови як іноземної? Звичайно, більша кількість годин, поділ класів на підгрупи, доплата вчителеві української мови та літератури, бо він тоді, окрім іншого, відчуватиме ще й важливість себе розвивати в плані методичному та науковому. Звичайно, і на державному рівні повинна бути підтримка української книги, кіно і іншого. Це все разом – той комплекс заходів, що здатен переконати людей, які сумніваються у важливості української мови. Коли столиця російськомовна – дуже важко переконати людей, що українська мова перспективна.
– На факультеті філології та журналістики співіснують чимало мов. Чи вдається віднайти гармонію?
– У нас на факультеті абсолютно домінує українська мова. Вона вивчається на всіх спеціальностях. Те, що ми викладаємо інші мови (а ми справді пропонуємо кожному студентові кілька мов), – це дуже великий позитив, бо кожна мова відкриває людині додаткове віконечко, через яке можна бачити світ і через яке можна показати світові себе.
– Ви, мабуть, найбільш соціально активний декан університету: знаєте чи не всіх свої студентів в обличчя, спілкуєтесь з ними в соціальних мережах. Чи не створює це Вам додаткових проблем та незручностей?
– Насправді, спілкуватися зі студентами, батьками чи вступниками – дуже цікаво, я не нарікаю на це. Хоча, без сумніву, це забирає дуже багато часу і вимагає енергії. Я вважаю, що викладач загалом (і декан зокрема) справді повинен бути відкритим, тримати тісний контакт із кожним студентом. Мені здається, що кожен студент факультету має номери моїх мобільних телефонів. Часто телефонують і батьки. У такий спосіб спокійніше і зручніше мені, бо я тримаю безпосередній зв’язок зі студентами. Ну і, напевно, зручніше студентам і батькам, бо будь-яка проблема може бути вирішена безпосередньо без залучення якихось додаткових бюрократичних механізмів.
– За часи деканства Ви та викладачі факультету дали дорогу в майбутнє тисячам студентів. Ким особисто Ви пишаєтесь?
– Ви знаєте, кожен випуск, який ми віддаємо державі і суспільству, змушує нас пишатися тим, що не марно ми працювали з цими людьми. Мені б дуже не хотілось називати конкретні прізвища, бо насправді таких людей, яких випустив факультет і якими варто гордитися, дуже багато. Наші випускники стали доцентами і професорами багатьох університетів України, зокрема і столичних. Серед наших випускників – тисячі вчителів, дуже багато журналістів, які суттєво долучаються до того, щоб зробити якісним інформаційний простір. Окрім цього, чимало наших екс-студентів стали письменниками, інші працюють в органах влади та місцевого самоврядування тощо. Кожен із них – особистість, привід нам гордитися, що недаремні всі зусилля.
"людина, яка вправно володіє мовою і вміє використовувати всі її можливості, завжди достойно реалізує себе в суспільстві"
– Чи засмучує Вас те, що студенти стають успішними не в царині філології та журналістики?
– Навпаки! Мене це дуже тішить; я дуже часто використовую цей факт під час спілкування з батьками та вступниками. Я кажу, що філологічна чи журналістська освіта – універсальний фах, що формує якісні комунікативні навички. Людина, яка вправно володіє мовою і вміє використовувати всі її можливості, завжди достойно реалізує себе в суспільстві. Не лише в журналістиці, філології чи у видавничій справі, а й у зовсім інших сферах.
– Студенти факультету звикли Вас бачити в офіційному стилі під час навчання та заходів. Як Юрій Громик проводить час поза межами університету?
– Мені важко судити, який Юрій Громик поза межами університету (посміхається). Мабуть, зовнішній вигляд може відрізнятися. Удома Юрій Громик не носить офіційного костюма, але внутрішньо – такий самий.
– Як абстрагуєтесь від роботи, відпочиваєте?
– Мушу визнати, що відпочиваю мало. Дуже часто трапляється, що вдома мушу реагувати на ті ситуації, які виникають (реагувати на електронні листи чи відповідати на дзвінки). А відпочити способів є багато: можна поїхати в село до мами, побачитися з друзям, дивитися кіно, читати книги чи слухати музику, а можна просто гуляти в старому місті, яке я обожнюю і в якому чи не найкраще відпочиваю.
Розмовляв Андрій Мошкун
Фото – Андрій Петрушко
Перше волинське незалежне інтернет-видання "Волинська правда"