Декан географічного факультету, професор Юрій Барський – один із тих, хто піднімає престиж Волинського національного університету імені Лесі Українки не тільки в Україні, а за кордоном. Він автор 147 публікацій і 7 монографій. Викладачі, аспіранти та студенти очолюваного ним факультету беруть участь у міжнародних проєктах у Німеччині, Польщі, Туреччині та Болгарії. Чим живе сьогодні факультет і які ставить перед собою завдання – ми розпитали в Юрія Барського.
– Юрію Миколайовичу, у вашій біографії є записи про навчання на факультеті соціальних дисциплін і за спеціальністю бухгалтер-економіст… А як у житті з’явилася географія?
– Дійсно, вступаючи до Волинського державного університету імені Лесі Українки далекого 1991 року, я обрав Інститут соціальних дисциплін. То був складний час загалом, а для просування соціальних наук і поготів, тому вже 1996 року ми випускалися як викладачі історії. Однак важливо, що я не тільки отримав освіту соціологічну й історичну. Ті роки навчання допомогли нам, студентам щойно створеної незалежної держави, спростувати певні міфи минулого, оцінити сьогодення та прогнозувати процеси, що чекатимуть у майбутньому. Та все одно – хіба міг я тоді уявити, що 2015 року опинюся на теренах рідного Університету, але вже географічного факультету?
Географія – багатогранна інтегруюча наука, опис Землі. А це ж не тільки кліматичні, геологічні чи гідрологічні процеси, що відбуваються на планеті. Це населення, господарські й економічні тенденції. Є ресурс, створений природою, і є соціум. А де є люди, там рано чи пізно з’являється економіка, нехай спочатку це і натуральний обмін, а потім – перші гроші та податки. Тож зв’язок економіки та географії очевидний. Так, хтось каже: хіба географічні відкриття в ХХІ столітті можливі? Перепрошую, але ж є процеси народонаселення, глобалізації та руху продуктивних сил, тому я розглядаю в комплексі – якщо є ресурси, значить мусить бути й пропозиція. До того ж у наші дні йдуть перерозподіли ресурсів і сфер впливу, на мапі з’являються нові держави, острови, інші географічні об’єкти.
Це один із чинників, чому я з’явився на географічному факультеті. Тим паче, що 2015 року мені запропонували очолити нову кафедру на факультеті – економічної та соціальної географії. На той момент я вже був сформований як економіст, економіст-регіоналіст, тож раціонально зважив наскільки професійно був готовий працювати у цьому напрямі і що я можу дати Університету й студентам. До речі, вважаю, що випадковостей нема, є закономірності.
– Нині Ви декан, тому я попрошу Вас похвалити факультет. Чому абітурієнти повинні обирати саме географічний?
– Із Вашого дозволу перефразую запитання, бо в цьому випадку я суб’єктивна сторона. І хвалити – не моє. Тому спробую навести переконливі факти та надати кілька промоційних характеристик факультету. Це факультет із великою історією та поступальним, прогресивним розвитком, який у 1990-х рр. став самостійною структурою в Університеті та спершу називався природничо-географічним. Я надаю перевагу еволюції, а не революції. Бо остання дає одномоментний поштовх, але пізніше, при відсутності розуміння що і як, – відкидає назад. Наш факультет, власне, має еволюційну історію – він викристалізувався з природничих наук і сформувався як окремий, об’єднавши в єдиному просторі та навчальному процесі неподільні сьогодні сфери людського життя. І тут треба віддати належне тим колективам, тим людям, які очолювали заклад, працювали і навчалися на факультеті з перших днів його створення та сприяли його реформації, розуміючи сучасні тенденції і на ринку праці, і в науковій царині. Коли факультет став самостійним, колектив не зупинився в розвитку. Вважаю, що вони раціонально, науково й обґрунтовано оцінили ситуацію, сучасні виклики, зміни та попит. Так, окрім географії, що була базовою, з’явилися нові спеціальності для підготовки фахівців у таких сферах, як-от: туризм, готельно-ресторанна справа, гідрологія, соціальна й економічна географія. Це було правильне рішення.
Сьогодні ми продовжуємо вдосконалюватись. На факультеті готуємо єдину в Університеті інженерну спеціальність – інженер-геодезист й інженер-землевпорядник. Затребувані та важливі для сучасних економічних процесів професії. Далі дійшли висновку, що крім вчителя географії можна готувати й учителя економіки. Так з’явилася спеціальність 014 Вчитель географії, економіки. Виправдано хоча б тим, що в школах ввели предмети підприємництва та фінансової грамотності.
Ми намагаємося завжди йти в ногу з часом, а інколи діяти на випередження, тому зараз дві кафедри висловили пропозицію – оскільки в нас з’явилися територіальні громади зі своїми ресурсами, то чому б не готувати фахівців, які допоможуть грамотно ними розпоряджатися. Бо нині у нас виник певний фаховий вакуум, адже громади створили, а спеціалістів, що втілювали б проєктні задуми, нема. Йдеться про гранти та нові ідеї.
– Поговорімо про успіхи Ваших студентів і їхню участь у міжнародних проєктах.
– Що ж, маємо хорошу співпрацю з польськими колегами: Університетом імені Яна Длугоша в Ченстохові та Поморською академією в Слупську. У чому полягає наша колаборація? На сьогодні факультет має студентів-випускників за програмою подвійного диплома за спеціальністю 242 Туризм. Цьому передувала ґрунтовна робота, особливо комунікаційна зі студентами. Одна справа, коли вони чують про заробітки, а зовсім інша, коли йдеться про офіційне навчання та відповідальність. Тут усе складніше. Проте нам вдається переконувати. Студенти отримують максимум прогресивних знань і навичок у сфері туризму, педагогіки й краще розуміють шляхи реалізації себе. Не забуваймо, що Польща – країна Євросоюзу, що відкриває здобувачам подвійного диплома додаткові чудові перспективи.
Зауважу, що після захистів дипломів деякі випускники цілком серйозно цікавляться подальшим працевлаштуванням на факультеті або ж у ВНУ імені Лесі Українки загалом. Погодьтесь, сучасний студент вибагливий, а такий запит – неабияка оцінка та реклама нашому Університету, зокрема факультету. Мене тішать такі амбіції молоді. Хіба ми не для цього їх готуємо? Заради того, щоб молода людина, здобувши фахову освіту, була професіоналом у своїй справі, впевнена у своїх силах, щоб могла себе ефективно реалізувати та якомога дорожче «продати» на ринку праці.
У нас кафедру геодезії, землевпорядкування і кадастру очолює професор Анна Уль, яка за програмою Erasmus водночас працює і в Німеччині. Натомість їхні фахівці приїздять до нас на виклади й обмін досвідом. Маємо іншу, не менш цікаву практику, коли аспіранта водночас готують наш професор і професор із Німеччини. Тут ми дотримуємося принципу не кількості, а якості підготовки, фаховості. Хай це один аспірант, але він розробляє актуальну тему, яка цікава до реалізації і в Україні, і в Європі. Чи цікавий буде роботодавцеві такий фахівець? Безумовно!
Наші студенти – учасники практичних програм у Євросоюзі. Наприклад, магістр, який навчається за спеціальністю 242 Туризм, три місяці перебував на стажуванні в німецькому готелі. Офіційно, за усіма правилами, задокументовано: які він пройшов курси, які посади обіймав, які виконував функції. Такий фахівець готовий на всі сто. І він точно знає, чого хоче добитися у житті, що для цього потрібно і реально оцінює свої можливості.
Доволі цікаві спільні проєкти з Туреччиною та Болгарією. Уже понад десять років наші студенти мають право на літніх канікулах проходити там практику в готелях і рекреаційних зонах. Це не лише навчання. Це унікальна можливість вивчити країну, вдосконалити мову, свої знання, навички, здобути різносторонній досвід у сфері, що цікавить, зрештою – заробити гроші та цікаво й змістовно відпочити. І ці випускники справді реалізовуються після навчання або в нас, або за кордоном. Краще, звісно, коли в Україні. Нам конче потрібні фахівці з сучасними навичками роботи. А що таке реалізована людина? Для держави це рушій економіки, бо створює робочі місця, виготовляє й продає продукт, сплачує податки.
– У 39 ви захистили докторську дисертацію, а в 41 підготували до захисту свою аспірантку – доволі карколомний науковий успіх…
– Я прагматик у житті. Раціоналіст. Я дивлюся на речі приземлено. Усе, як у географії, описі землі. Отже, приземлено (Сміється. – Авт.). Безумовно, шлях досить цікавий. Я був завідувачем кафедри. І тодішній ректор іншого волинського університету – Віктор Божидарнік – зателефонував і сказав: «Юра, досить тобі керувати. Пора вже й наукою зайнятися». Так мав три роки стаціонарної докторантури. Це зовсім інший світ. Коли не маєш пів року викладацької практики, а потім приходиш до студентів і розумієш, що мізки працюють, а вербальний апарат не видає на-гора… Для мене – комунікаційника – це був виклик. Тобто це не було легко. Я напрацював роботу, захистив її. Тоді вкотре переконався, що без справжньої глибокої праці результату досягнути складно. І той результат дає усвідомлення, що ти пройшов шлях від точки А до точки Б. І вже у Б ти зовсім не такий. Ти розібрався, зробив поступ у тому, чому раніше не надавав значення або ж не мав на це часу. Але відірваності від землі не було. Лише прагматизм і раціоналізм.
Стосовно захищеної кандидатки наук, відкрию таємницю: нещодавно ще одна кандидатка захистила дисертацію за програмою PhD. Але чекаємо диплома, тож не забігатиму наперед. Людина мала вже певні напрацювання в закладі вищої освіти, а разом за два роки ефективної копіткої праці вийшли до захисту. Тож я уже двічі маю досвід як посприяти, а ще краще – не заважати тому, хто має своє наукове бачення. Але це величезна відповідальність.
– Ви член двох спеціалізованих вчених рад. Не було випадків, коли на захисті хотілося не пустити когось у науку?
– На щастя чи на жаль, я ніколи не був дотичний до допуску роботи до захисту – не був ні головою ради, ні секретарем. У чому тут суть? Якщо є рада, то є колективна відповідальність. Є заклад, який створив можливості для людини писати дисертацію, є її робота, є публікації, виступи на конференціях. Я веду до того, що елементи цієї наукової роботи бачать задовго до захисту. Якщо за цей час не було якихось серйозних зауважень і виконані формальні й неформальні вимоги, то на самому захисті вже все зрозуміло. Так, я можу попросити дисертанта уточнити те чи те висловлювання. Я ціную дуже просту річ – якщо людина каже «На мою думку», то в неї є її власна думка. Це перше. Друге – вона наводить аргумент, чому ця думка має право на існування.
Наукова спільнота просто так нікого не впускає, бо знає якою ціною це дається. Безперечно, можуть бути дискусії. Якщо я вважаю якесь питання дискусійним, то кажу, що воно вимагає додаткового опрацювання. І це все протоколюється. А далі кожен член ради вирішує – він «за» чи «проти». Але скажу відверто, в моїй практиці не було випадків негативного підсумку захисту.
– Із кожним роком стає все важче конкурувати за абітурієнта не тільки університетам, а й факультетам. Чи маєте секретні методи, як вигравати цю боротьбу?
– Так, маємо. Освітні програми і спеціальності різні, але географічний – то класичний факультет, який є в кожному академічному закладі вищої освіти. Чим він особливий? Це атмосфера, спілкування з природою. Недарма ж ми асоціюємося з глобусом чи картою світу. Окрім теоретичних занять маємо геологічний музей, геологічний кабінет, де студенти проводять досліди, є заміри по водоймах… Це не тільки перебування на природі, а й вивчення природи в науковий, популярний, публіцистичний способи. Людина, яка обирає географічний – вільна людина. Вона з природою може спілкуватися на ти. Для цього маємо безліч практик, стейкхолдерів, до яких ходимо ми, професорів, що приїжджають до нас. Отже, це унікальне поєднання теорії з практикою. Також нас обирають тому, що, крім професійного, ми закладаємо і світоглядний фундамент. Наш студент має вийти зі своєю думкою й уміти її популяризувати в середовищі.
– Для такого ареалу як Волинь два потужні заклади вищої освіти – це мало, достатньо чи багато?
– Керуюся тим, що достатньо не буває ніколи, бо горизонт осягнути неможливо. Що таке мало? Враховуючи ментальність нашого народу, мало – то не для нас. Нам завжди треба більше. Я знову ж таки оперую фактами. Свого часу в Луцьку було десять, а то й більше закладів вищої освіти. Конкурентна боротьба – це завжди плюс. Не треба далеко ходити, ось приклад – ми з вами споживачі енергоносіїв, і коли газ й електроенергію контролюють монополісти, доброго тут мало. Тільки монополіст встановлює правила. Тому в нашій галузі стовбур повинен бути один – освіта, а гілочок багато: це і коледжі, й училища, і загальноосвітні школи.
А з позиції менеджера, при ухваленні рішення має бути як мінімум дві думки. Так само й абітурієнт – якщо може вибрати не з одного, а з двох, це вже позитив. Головне, щоб університети надавали якісні послуги. І тут уже заклад повинен так показати свої переваги, щоб обрали саме його.
– Продовжуючи тему якісної освіти. А хто з викладачів свого часу мав вагомий вплив на студента Барського?
– Боюся когось не назвати. Та назву першого, хто мені пригадався. Взірцем людини, вченого, викладача, очільника для мене був професор Роман Антонович Арцишевський. Одна його присутність зобов’язувала поводитися відповідно. Ми бачили, що перед нами людина, яка розуміла цей світ зовсім інакше, по-своєму мудро. Поруч із ним усвідомлювали власну мізерність у науковому плані, тому виникала природна потреба хотіти більшого. Своїм життєвим шляхом, прикладом він мотивував нас задовольняти наші амбіції.
Микола Петрович Сахно – також унікальна особистість. Він дозволяв користуватися своєю домашньою бібліотекою, бо тоді літератури було обмаль. Вікторія Юріївна Головей, яка нині очолює кафедру культурології, – для мене теж величина. Кожен знає картину «Чорний квадрат» Малевича – і от, коли вона кілька пар розповідала про цей твір, не повторюючись, у нас очі блищали від цікавості.
Також пригадую Миколу Дементійовича Півницького, Володимира Кіндратовича Барана, Сергія Степановича Возняка, Сергія Олексійовича Бондарука… Важко отак блискавично згадати всіх. Зрозумійте, шаную й поважаю кожного. Не кривлю душею – частка кожного з них викристалізувалася в мені. Перебуваючи в одному середовищі з ними, зрозумів, що таке людина, що таке честь, що таке справедливість.
Якщо згадувати економічну освіту, то це Ірина Борисівна Садовська, Віктор Володимирович Божидарнік, Любов Григорівна Ліпич. От, наприклад, у школі мав вчительку Лідію Іванівну. Зараз вона вже дуже поважного віку. Зустрічаю її на вулиці, вітаюся й кажу: «Певно, не пам’ятаєте мене». А вона: «Ні, Юро, я тебе пам’ятаю». Завжди намагався черпати від своїх наставників прекрасне, а нині розумію їх ще більше, бо ж продовжую спільну справу. Справу, в якій не існує одномоментного результату. Це такий собі запасник, який ніколи не знаєш коли саме знадобиться.
– Якби в Юрія Барського був необмежений ресурс, на що б він його спрямував, щоб зробити географічний факультет ще потужнішим і відомішим?
– Якщо ресурс – то передовсім нематеріальний. Маю мрію – консолідувати людський ресурс. Бо спочатку людина, а потім матеріальне. Я прагну, щоб ми об’єдналися в напрямі втілення ідей. Саме колективний розум, що заснований на індивідуалізмі, дасть нам змогу мати і ресурси, і раціональне ефективне їх використання. Отака в мене ідеалістична фантазія.
Розмовляв Андрій СОБУЦЬКИЙ