Поетичний дебют волинянки Світлани Костюк (до речі, випускниці Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки) відбувся, подібно до багатьох її колег по перу, в юності. Перші ліричні вірші побачили світ у районній газеті, ще коли Світлана навчалася у десятому класі. Та вже тоді вона визначила для себе лейтмотивом Україну, її людей, дивовижну природу й сувору історію. Цій темі поетеса лишається вірною й донині – починаючи від першої збірки «Спалахи душі» (1998) й збагачуючись новими яскравими гранями в кожній наступній – «Наодинці зі світом» (2012), «Маленьке диво» (для дітей, 2012), «Листи без конвертів» (2013). Пані Світлана – член Національної спілки письменників України, лауреат всеукраїнських та міжнародних літературних конкурсів, активний громадський діяч, чудовий педагог.
21 травня в бібліотеці Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки у рамках святкування 75-річного ювілею вишу поетеса презентувала свою нову збірку «Траєкторія самоспалення» з підназвою «Щоденникові записи у віршах». Книга вийшла цьогоріч у чернівецькому видавництві «Букрек» і вже отримала широкий резонанс у літературних колах України. Поважну гостю представили присутнім директор бібліотеки Володимир Собчук та голова Асоціації випускників СНУ імені Лесі Українки Лариса Понєдельнік.
Свій виступ пані Світлана розпочала зі спогадів про шкільні роки, зокрема мовила, що й досі зберігає щоденник, куди вона записувала свої тодішні думки й найпотаємніші мрії, однією з яких було – стати поетом. Розповідала про роботу в школі, нелегкі журналістські будні в Чорнобильській зоні, представляла видані нею збірки «Наодинці зі світом», «Листи без конвертів», книжки для дітей «Маленьке диво» та «Мереживо чудес». Співавтором останніх був чоловік поетеси – художник Анатолій Костюк, котрий теж завітав на презентацію. Слово за словом, і гостя підійшла до своєї нової книги, в якій незвичне все, починаючи з назви – «Траєкторія самоспалення», – і завершуючи композиційною побудовою: розділи соціальної («Майданне») та інтимної лірики («Особисте») гармонійно доповнюються кількома блоками перекладів. А найголовніше – зміст творів. Поетеса зізналася, що під час роботи над книгою, ніби хтось водив її рукою – деякі з віршів (як-от «Материнські голосіння») виглядають просто-таки пророчими, оскільки написані ще до початку війни на Сході. Твори пройняті щирим болем авторки-патріотки за долю кинутої у воєнний вир України, її народу. Скорбота за полеглими сягає тут найвищої точки, й на папір лягає не просто поезія – крик душі.
Зрештою й читання поетесою вірші почалося з «Голосу Небесної Сотні». Під стать цьому пронизливому реквієму були й поезії «Я воїн світла…», «Мене для цього світу вже нема…», «Послання до штабного генерала-зрадника» та ін. Поступово відбувся перехід до віршів із другої частини «Траєкторії…», які засвідчили таку ж граничну відвертість і саможертовність («Музей забутої любові», «Подружній діалог /уявного і реального/», «Про щастя…»). Леймотивом цих творів є глибоке переконання поетеси: «Лише любов врятує світ». Читання поезій вдало чергувалося з музичними та відеозаписами. Зокрема, прозвучали пісні на вірші пані Світлани, покладені на музику композиторами і з материкової України, і з діаспори – Оксаною Первовою-Рошкою (Чернівці), Йорданою Дранчук (Івано-Франківськ), Наталією Гіль (Торонто, Канада).
У розмові про творчість Світлани Костюк взяли участь поетеса Світлана Олексеюк, літературний критик Ігор Ольшевський, студент-філолог Віктор Рибачук та методист університетської бібліотеки Світлана Кресак.
Максим КИРИЛЕНКО
При використанні цієї інформації обов`язкове посилання на першоджерело