Цьогоріч лютий у нашому аlma mater пройшов під гаслом 150-річчя від дня народження патронеси закладу. Леся Українка асоціюється у нас із Колодяжним, Луцьком, а ще з Кримом. Там вона лікувалася і там «була колиска її творчості». На півострові є пам’ятники поетесі, є й музей. Не так давно це була мирна Україна.
7 років тому, 26 лютого 2014 року, у Сімферополі під стінами Верховної Ради Криму відбувся мирний мітинг кримських татар й українців. У ньому взяли участь 10 тисяч громадян, які прийшли, щоб світ побачив: Крим – це Україна і що вони вимагають зберегти територіальну цілісність країни.
І вже у ніч із 26 на 27 лютого російський спецназ порушив українське та міжнародне законодавство, почав захоплення будівлі Верховної Ради АРК та м. Сімферополь. А потім під дулами автоматів відправлено у відставку законне, українське керівництво АРК і проголошено організацію фальшивого референдуму про приєднання до РФ. Саме цю дату, 26 лютого, торік президент України встановив як День спротиву окупації Автономної Республіки Крим та міста Севастополя.
У нашому Університеті навчається чимало студентів, які вимушено покинули свої рідні домівки в Криму. Одна із них – Анна Костюк. Студентка факультету філології та журналістики зголосилася розповісти про ті події заступникові начальника відділу молодіжної політики та соціальної роботи Наталії Завальній.
Насамперед Анна Костюк сказала, що ті події запам’яталися їй трагічними та тривожними. Їй тоді було лише 11 років. Батьки, а вони обоє військовослужбовці, оберігали її, намагалися не травмувати делікатну дитячу психіку. Жила родина в гуртожитку військового містечка поблизу Севастополя. Дівчинка навчалася в єдиній там українській гімназії, що носила ім’я Лесі Українки. У нашої студентки гарна українська мова, хоч удома розмовляють здебільшого російською.
Дівчина пам’ятає ті далекі лютневі дні. Було моторошно, особливо, коли військову частину атакували та захопили росіяни. У повітрі витала небезпека й очікування, але жодних розпоряджень чи наказів із центру не надходило. Маму, як і решту жінок-військовиків, заздалегідь відправили до домівок. Дитячі спогади – ліжко та страх за тата, за його колег, надто, коли пролунав постріл.
У батьків не було жодних сумнівів чи вагань: патріотичний обов’язок змусив покинути захоплений ворогом півострів. Так, родина військових звична до переїздів, але не до відступу перед ворогом. А для дитини – очікування нових вражень.
Материкова Україна прихистила на кілька років у Миколаєві. Далі родина військовиків перебазувалася у Луцьк. Ось вони вже два роки в нашому місті. Анна навчається на журналістиці, хоче працювати за фахом.
На запитання, чи хотіла би повернутися в Крим, відповідає ствердно. Але в український, а не окупований. Два роки тому побувала в місті свого дитинства, зустрілася з однокласниками. Надзвичайно радісно побувати в дорогих серцю місцях. Проте атмосфера дуже змінилася, стало якось гнітюче. Із двома шкільними подругами Анна перебуває в контакті. Це душевне спілкування не переривалося. Але є й ті, хто отруєний «рускім міром» і не хоче усвідомити чесних, гордих і патріотичних почуттів та дій Анни та її батьків. Дівчина на них не в образі, це ж бо їх біда.
На згадку про розмову Анна отримала сувенірну продукцію, виготовлену до 150-річчя від дня народження Лесі Українки.
Так, ті трагічні події змінили долю нашої студентки. Болісні та непрості спогади. Віримо, що українці й увесь цивілізований світ підтримують Український Крим й українців і кримських татар, які живуть там, в умовах тимчасової російської окупації. Крим – це Україна. Так було, так є і так буде.
Відділ молодіжної політики
та соціальної роботи