«Нам тепер багацько роботи, бо ми насадили садок, і хоть не всі дерева, як перше, а все-таки треба поливать. Ми насіяли багацько цвітів, котрі теж треба поливать...» (із листа Лесі Українки до Є. Драгоманової від 14 травня 1884 р., Колодяжне).
Косачі, переїхавши у Колодяжне, дбали про своє обійстя, насаджуючи дерева, формуючи новий садок, поралися у палісаднику: «Тим часом Олеся гребеться у садку, мов курка, все садить, та пересаджує, та насаджує, на се йде той час, що зостається від науки. Взагалі у нас усі діти в землі риються з охотою, тільки я до землі не схиляюсь, а все десь пробуваю в небесних сферах. Одбилась я від землі, певне, навіки! Не знаю, чи мені на се жаль, чи ні…», – писала у листі до брата Михайла Леся (травень 1893 р., Колодяжне).
Колодяжненські старожили розповідали, що сад був великим, але не мав вигляд «панського». Навпаки, був природнім, навіть «дикуватим». Тут насадили багато рідкісних дерев. Молодша сестра Лесі Українки Ізидора згадувала: «У кожного з нас були посаджені власноруч дерева. Лесина срібляста тополя, Миколина ялина й моя рання, літня груша найкраще росли. Ми з того дуже пишалися…»
Цікаву інформацію про Косачівську «зелену садибу» дізнаємося від Тамари Скрипки: «До садиби також належав великий сад, розділений на три частини (старий, новий і молодняк), квітники, город і парк-лісок, який примикав до старого саду. У “великому домі” була кімната, біля вікна якої росла райська яблунька. Це – спальня батьків. Під цим же вікном біля райської яблуньки Косачі посіяли любисток, канупер і зірку, насіння яких вислала з Гадяча бабуся Єлизавета Іванівна. З їдальні був вихід на подвір’я, де праворуч від дверей розрісся велетень-каштан – найбільшa окрасa садиби. Це були, власне, сім каштанів, які зрослися корінням, а кронами творили одне велике шатро. Під цим листяним наметом стояв стіл iз лавками навколо, a поруч розміщувався майданчик для крокету. Навіть у великий дощ крізь густу сітку каштанового листя не проникала вода, і молодь мала змогу грати партії крокету без перешкод. На стіл ставили свічки в лампіонах, щоб не гасли. Під цим каштаном у теплу пору року Косачі пили чай, обідали, провадили розмови, читали вголос книжки, писали листи. Любила засиджуватись під ним до пізньої ночі й Леся» (Т. Скрипка. Родові садиби Драгоманових-Косачів як культурно-історичний феномен. Колодяжне).
Сьогодні на території меморіального музею-садиби Косачів у с. Колодяжному ще можна побачити і стару грушу, і кизил, посаджений Лесею (він щороку родить!), і той старезний, крислатий каштан старшого брата Михайла. Свідками скількох – і яких – подій стали ці дерева! Мовчазними символами тої епохи, коли Колодяжне перетворилось на «Волинські Афіни» ...
«Ізидорина груша» уже стара. Щоб продовжити їй життя, дирекція Колодяжненського музею Лесі Українки підтримала ініціативу Остапа Михаця – співзасновника журналу «Сонце Сад» – виростити саджанці з щеп старої груші.
До цікавої акції, присвяченої 150-тиріччю від дня народження Лесі Українки «І проросте пагіння з минулого у майбуття...» (висаджування саджанців із груші Ізидори Косач) долучилася кафедра української літератури спільно з Музеєм Лесі Українки Волинського національного університету імені Лесі Українки.
Висадили молоде деревце на території Косачівської садиби, а 12 листопада викладачі кафедри Олена Маланій і Тетяна Данилюк-Терещук (яка ще й завідувач університетського музею Лесі Українки) разом із колегами з факультету біології та лісового господарства під керівництвом завідувача кафедри лісового та садово-паркового господарства Олександра Кичилюка, за злагодженої організації та підтримки проректора з навчально-виховної роботи та комунікацій Наталії Благовірної, а також начальника відділу зв’язків із громадськістю Андрія Мошкуна висадили саджанець «Ізидориної грушки» біля корпусу факультету філології та журналістики, поруч із лабораторним корпусом, де розташований музей, біля університетської каплички святої Софії.
Хай росте і плодоносить! Хай буде пам’яттю про славну родину Косачів.
У присутніх виникла ідея – насадити навколо грушки квіти, кущі та дерева з саду Косачів.
Олена МАЛАНІЙ,
доцент кафедри української літератури