17–18 травня 2013 р. відомий нащадок роду Драгоманових-Косачів, внучатий племінник Лесі Українки Роберто Гааб візьме участь у Міжнародній науковій конференції «Леся Українка і національна література», організаторами якої є Східноєвропейський національний університет, Науково-дослідний інститут Лесі Українки та Інститут літератури НАНУ. Цьогоріч на Волинь разом з Робeрто Гаабом приїдуть його діти – Едда і Гуго.
Як відомо, історія життя Драгоманових-Косачів – драматична і сумна. Революційні потрясіння першої половини ХХ століття поставили під загрозу все, що було длядля цього шляхетного роду вартісним: рідне слово, незалежність особистості, гордість за свій рід. Жорстокoю виявилася й доля родичів і нащадків Лесі Українки. Та попри усі катаклізми їх епохи, рід Драгоманових-Косачів триває й розрocтається гілками-відгалуженнями по лінії Ольги Косач-Кривинюк, Оксани Косач-Шимановської, Ізидори Косач-Борисової, Світозара Михайловича Драгоманова. Швейцарець Роберто Гаабб внучатий племінник Лесі Українки, не лише гідно продовжив правничу традицію Драгоманових-Косачів, – нині він чи не єдиний найяскравіший охоронець історії цього славного роду, і, що найголовніше, є справжнім взірцем того, як треба берегти коріння роду та цінності родинних традицій. Інтерес до славних родичів, їх творчості та життєвих доль у нього ніколи не згасав, навпаки – він активно й одержимо веде пошук нових фактів із життя предків – родоводу Драгоманових-Косачів.
Подорожуючи верхи Поділлям і Волинню упродовж 2001–2011 рр., Роберто Гааб відкриває для себе не лише неповторні природні закутини України, a й нові сторінки історії свого роду, залюбки зустрічається з науковцями, музейниками, ділиться здобутками своїх пошуків. І тому кожен приїзд Р. Гааба на батьківщину предків стає важливою подією в культурному житті України. Для нього ж ці візити мають непроминальне значення у зв'язку зi збереженням контакту iз землею пращурів. Згадаймо його щемливо відверте знамените зізнання, записане у музейній книзі відгуків у Колодяжному: «Я приїхав сюди для того, щоб знайти щось про себе, чого мені не вистачало і для того, щоб принести мій привіт душам моїх предків, які ще, може, блукають цими місцями. A ще я милувався тими краєвидами, які набагато більше, ніж просто пейзажі, які надихають до глибини душі самим своїм значенням. Тепер я знайшов себе, знайшовши частину мого коріння, на чому й завершив свої пошуки. Тепер я маю чітке уявлення про себе».
У швейцарській домівці Р. Гааба в Лугано зберігається видання творів Лесі Українки, джерельні праці про письменницю та її родину, які він ретельно студіює. Зокрема, предметом його прискіпливого вивчення стала праця Ольги Косач-Кривинюк «Леся Українка: Хронологія життя і творчости». Це фундаментальне видання допомогло швейцарцеві не лише глибше пізнати історію свого роду, але й удосконалити знання української мови. Та найбільший скарб Роберта Гааба – родинний архів та матеріали до генеалогічного дерева Драгоманових-Косачів, якe особливо його цікавить. Причому, Р. Гааб не любить ходити по слідах чужих досліджень, переказувати відомі факти і події, а намагається самостійно доповнювати це дерево.
Очевидно, що інтерес до генеалогії був частиною родинної культури, у якій зростав і виховувася Р. Гааб. Однак долею своїх предків по лінії матері він серйозно зацікавився лише після смерті бабусі Оксани Петрівни Косач-Шимановської. У його родинному архіві не має такого документа, який би залишився не прокоментований ним. Усе, що стосується біографій його родичів, становить для нього не лише побіжний інтерес. Р. Гааб болісно реагує на неточності і помилки у життєписі бабусі Оксани Косач-Шимановської, однієї з сестер Лесі Українки, про яку знаємо, на жаль, доволі мало. Становище еміґрантки, невдале одруження відчутно вплинули на її вдачу, що особливо проявлялося в прагненні до усамітнення. Таке свідоме відособлення позначилося й на взаєминах із єдиною донькою Оксаною, хоча найменші її негаразди, хвороби тяжко переживала. Зрештою, донька була сенсом її життя.
Саме завдячуючи матері, Оксана Антонівна отримала гарне виховання, здобула вищу музичну освіту. Однак, не отримала у спадок історії свого роду. Робертове бажання з’ясувати певні аспекти родинної історії по лінії діда Антона Шимановського вона змогла задовольнити лише частково – полишила скупий коментар. І тому Оксана Гааб листовно звернулася до тітки Ізидори Косач-Борисової з проханням написати про Шимановських усе, що та пам’ятає. Робертів «поклик предків» зворушив Ізидору Петрівну. У листі до племінниці від 7 червня 1977 р. вона пише: «Головне, що я тішуся твоїм Робертом – саме тим, що у нього справді є інтерес до своїх предків, що давно вже не живуть. (Чи він вчив природничі науки, чи тільки, як інтелігентна людина, читав і цікавився питаннями спадковости?)». Або: «Мені дуже приємно, що твій Роберт цікавиться генеалогією своєю, бо мене завжди цікавила спадковість, закономірність в природі взагалі, а в розвитку й напрями в еволюції людини зокрема». Відтак у родинній книзі було заповнено ще одну лакуну – оприявнено біографію Бориса Шимановського, чоловіка Олександри Косач. До речі, у життєписі діда він не ставить крапку, а щораз доповнює його новими фактами, відкриває досі не відомі нам сторінки.
Ще один промовистий факт. Готуючи матеріали до другого випуску збірника «Леся Українка: доля, культура, епоха», я, так би мовити, для інформації, надіслала Р. Гаабу фотографію з відкриття меморіальної дошки на будинку в Женеві, у якому жив М. Драгоманов у 1881-1889 рр. Так би мовити, для інформації. І тут же отримала відповідь від пана Роберто, що адреса ««rue Dancet, 14» у Женеві є, а чи зберігся сам будинок, невідомо? Не гаючись, мій адресант зателефонував мешканцям будинку за вказаною адресою. Не отримавши бажану інформацію, він листовно звернувся до швейцарської дослідниці життя і спадщини М. Драгоманова Моніки Банковської та у секретаріат Посольства України у Швейцарії. М. Банковська надала вичерпну інформацію про перенесення меморіальної дошки зі старого будинку на новобудову. З'ясувалося, що таблицю перенесено 9 листопада 1995 року з ініціативи посольства України в Швейцарії. Відтак, завдячуючи Р. Гаабу, маємо докладну історію меморіальної дошки на будинку в Женеві, відкриття якої відбулося 13 червня 1930 року.
Колодяжне – родовий маєток Косачів, у якому народилася, провела дитинство і юність Оксана Косач-Шимановська, приваблює і її внука Роберто. На жаль, меморіальні ландшафти садиби (парк, сади, ліси), як і будівлі другої половини ХІХ ст., не збереглися. Однак Роберто Гааб всіляко намагається повернути родинну ауру цьому дорогому клаптику волинської землі. Зокрема, він виступив з ініціативою щодо перенесення могил Оксани Косач-Шимановської з цвинтаря у Празі (Чехія) та Ольги Косач-Кривинюк, яка похована в Авґзбурзі (Австрія) у Колодяжне.
Як відомо, у більшості країн Європи могили зберігаються до тих пір, доки родичі сплачують за землю під місцем поховання та за їх догляд. І тому Роберто Гааб прагне зробити все, аби не допустити їх зникнення. Традиція захоронення на території маєтків в Україні існувала віддавна. І тому ще у 2008 р. Р. Гааб звернувся до Посольства України в Швейцарії з відповідним листом, однак жодної відповіді не одержав, не кажучи вже про підтримку цієї важливої ініціативи. Та він не зневірився і не відступив від свого благородного задуму. Більше того, запропонував проект майбутньої усипальні з урахуванням родинних традицій. Зокрема, на мою пропозицію звести невеличку капличку, Р. Гааб слушно зауважив, що сестри не були надто богомільні і тому варто ухилятись від релігійних символів, оскільки діти Косачів зростали серед природи, їх світогляд тяжів до онтології. З цих міркувань Р. Гааб запропонував над похованням встановити «компактний кам'яний стіл на зразок римського вівтаря з дошками імен захоронених. Над ним – звична паркова металева альтанка з лавками, де відвідувачі, в залежності від переконань, зможуть медитувати чи молитися». До цього пантеону варто перенести й могилу Миколи Косача, який похований на сільському цвинтарі у с. Колодяжне. Винятково важливу не лише для волинського краю ідею перепоховання найближчих родичів Лесі Українки і зведення пантеону над їх нетлінними останками підтримав Борис Климчук, губернатор Волині, родинні зв'язки якого також тісно переплелися з Колодяжним.
Хочеться вірити, що у сумнe 100-ліття з дня смерті Лесі Українки, яке припадає на 1 серпня 2013 року, в Колодяжненському маєтку таки зведуть родинний пантеон – усипальню Косачів.
Тамара СКРИПКА
При використанні цієї інформації обов`язкове посилання на першоджерело