![](/sites/default/files/styles/width_862/public/field/image/ccdm9ffyvby8icu68vule8koii1lxrkhbcv2dnad.jpeg?itok=K_IEFUkX)
Наш народ нероздільний із піснею. Так повелося, що спів супроводжує українців упродовж життя. Це розрада, підтримка і навіть інструмент впливу на людей.
Ми вирішили поспілкуватися про це з вокалістом, композитором, професором Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, народним артистом України та Почесним громадянином Луцька Василем Чепелюком. Тож про мистецтво, натхнення, боротьбу з Росією, російською музикою та багато іншого читайте в інтерв’ю.
– Як Ви стали на шлях мистецтва? Як обрали таку професію? Чи називати це професією неправильно?
– Я з раннього дитинства співав із батьками, сестрами, а пізніше музикою та піснею захищав честь своєї рідної середньої школи села Холоневичі на різних конкурсах, олімпіадах. І вже тоді понесла мене доля по мистецькому шляху. Далі було культурно-освітнє училище, інститут, військова служба в Ансамблі пісні і танцю Прикарпатського військового округу, Волинський державний народний хор. Сьогодні я соліст-вокаліст оперно-камерного жанру обласної філармонії.
Звичайно, митець – це професія. І скажу більше – це професія за покликом серця і таланту. А талант, за твердженням філософів, – дар Божий. Одиниці володіють навичками співати, танцювати, грати на музичних інструментах, а найголовніше – перевтілюватися. Тобто жити життям свого персонажа. В професійного митця це відбувається майже щодня: чи то на репетиції, чи то на виставах. Не кожному це під силу.
Стосовно професії співаків побутує анекдот:
Батько з села питає сина: «Ти здобув вищу освіту. І де ж ти працюєш, що ж робиш у місті?» «О, тату, я співаю», – з гордістю відповідає син. «Як то так?» – дивується батько. І додає: «Ми ж тут усі співаємо, особливо, коли збираємось на свята, але ж ми ще й працюємо».
Така думка вкорінилася серед багатьох чиновників, від яких залежить рівень нашої культури та мистецтва.
– Де черпаєте творче натхнення?
– Коли ми говоримо про явище «натхнення», яке притаманне кожній професії, то відразу повертаємось у спогади. Там проявляються, як на кожній фотоплівці, картинки нашого пройденого життєвого шляху. Я думаю, це притаманно кожному. В моїй уяві вимальовуються краєвиди рідного краю, малої батьківщини, відповідно до пори року. Влітку – ставок, ліс, гриби, корови на пасовищі. Для мене в дитинстві це були найкращі концертні майданчики. Пісня, чомусь із репертуару Магомаєва, так і рвалася з моїх грудей…
Весна асоціюється з березовим соком, першими пролісками і великою кількістю анемони (козодра по-холоневицьки). І знову виникає бажання співати.
Натхнення приходить із почуттям закоханості, з любов’ю до ближнього, до своєї землі, батьківського порога, маминої ласки, родини, діточок, онуків. Із віком накопичуються якісь знання, і це спонукає нас ділитися ними з людьми. Саме це надихає на творчість, адже піснею, музикою легше достукатися до людської душі.
– Ви гастролювали за кордоном. Як закордонний слухач сприймає українську пісню? В якій країні Вас приймали найкраще?
– Найяскравіший спогад про поїздку з концертом до Швеції, Данії. Особливо на Ферерські острови. Саме там до нас перед концертом підбігли дві дівчини: українка та німкеня. Їхні очі випромінювали захоплення та радість. Вони говорили, що зустріли близьких по духу, рідних людей. У тому далекому краю ці дві дівчини називали себе сестрами.
Глядач, слухач там розважливий, доброзичливий, віддає перевагу аріям, неаполітанським пісням, але наші українські романси сприймалися не гірше. Навіть просили виконати «Два кольори».
Французи люблять козацькі пісні. Мабуть, пам’ятають, як наші козаки допомагали утверджувати демократичний устрій держави, звільнятися від монархії. Поляки холодніше ставляться до тематики козацтва, навіть улюблена колись ними пісня «Соколи» не бажана сьогодні на їхніх концертних майданчиках. Німці люблять усе, а особливо веселі, життєрадісні пісні, а якщо у перекладі німецькою, то тоді всі слухачі переміщаються на поверхню стола й обов’язково з келихом пива танцюють.
Я вважаю, що коли артист, який себе поважає, виїжджає з концертною програмою до інших країн, то він повинен толерантно, вивчаючи естетичні смаки слухача, ставитися до підбору репертуару. Адже повага до історії, культури інших народів визначає культуру того, хто приїхав у гості.
– Ви завжди тепло відгукуєтеся про свою малу батьківщину. Цей патріотизм і любов до рідного краю були з дитинства? Чи Ви культивували в собі це поступово?
– Коли я промовляю слова з улюбленої пісні Крищенка та Мережука: «Я України син і щиро гордий цим», то повірте, направду відчуваю гордість, що належу до великої держави України-Руси.
Звичайно, ці почуття розвивалися. До прикладу, після прочитання творів Юзефа Крашевського мене ще більше огорнуло любов’ю до своєї малої батьківщини. Назбиралося чимало і своїх вокальних творів про рідний край.
– Ви професор Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Наскільки для Вас важливо бути частиною вишу?
– Наш волинський освітній храм – Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки – з-поміж іншого виконує й місію утвердження почуття гідності, гордості, любові до своєї землі в молоді. Це дуже важливо. Я гордий і щасливий, що є частиною такого закладу освіти. Тут я маю змогу втілювати в життя свої науково-методичні напрацювання, задуми.
– Напевно, проявом патріотизму є і любов до рідної пісні. Здавалося б, із початком війни ми повинні були б відійти від російської музики, натомість російськомовні виконавці і надалі в авторитеті у молоді, зокрема і волинської. Що Ви думаєте про це?
– Хотілося б вірити, що патріотизм, його основа народжується разом із людиною, але закріпити, прищепити почуття патріотизму можна тільки через любов до свого, рідного. Це потрібно робити з дитинства.
Небагато наших молодих мам сьогодні співають колискові дітям. На запитання: «Якою піснею ти заколихуєш свою дитину?» ми можемо почути, що це якісь умовні «Бєлиє рози», чи якась інша російська пісня. А чому? На телевізійному українському просторі «Вечірньої казки», «На добраніч, діти» уже немає. В радянські часи ці передачі колись успішно проводив волинянин дід Панас, і там звучали українські пісні. Сьогодні діти слухають російські пісні, дивляться російські фільми, грають ігри з російським озвученням… Російська Федерація добре дбає про свою культуру, і це треба визнати. А де ж український мистецький продукт із його тисячолітньою історією?
Сьогодні нам нелегко змагатися на мистецькому полі з Росією, але це треба робити, незважаючи ні на що. Більшість російського музичного матеріалу творена українськими музикантами, співаками, які там почувають себе набагато впевненіше фінансово. В Росії добре розуміють, що мистецтво, культура – це складова ідеології будь-якої держави. І цю галузь не можна фінансувати за залишковим принципом.
На превеликий жаль, майже всі наші телеканали у приватній власності і не дуже проукраїнські. Не чуємо і не бачимо в ефірі наших геніїв і корифеїв мистецтва, які гриміли в усьому світі і славили Україну. Теперішні «промоутери» кажуть, що це неформат, а хто визначає формат/неформат – невідомо нікому. З цим явищем треба боротися особливо.
– Як виходити з цієї ситуації? Можливо Ви, як професор Лесиного вишу, бачите, як із цим можна боротись у площині університету?
– Головне завдання науковців і викладацького складу факультету мистецтв Університету імені Лесі Українки – активно включатися всім своїм потенціалом у популяризацію кращих зразків української музики. Спеціальності «Естрадний спів», «Звукорежисура» приваблюють молодих обдарованих людей і спонукають долучитися до процесу народження музики, пісні. Студенти вивчають «Аранжування».
У джазовому аранжуванні використовують сучасне звукове обладнання і за допомогою технічних засобів музичний матеріал можна покращити, усучаснити, додати цікавий метроритмічний малюнок. Це зовсім по-іншому сприймає молода людина, пісня звучить в сучасній інтерпретації. Підбір репертуару естрадного співу має відповідати вимогам затвердженої програми. Насамперед – українська мова, високоякісний віршовий текст, хороше аранжування й акустичний супровід. Це допомагає прищепити студентові хороший смак і любов до української музики. Й у цьому напрямі ми працюємо. А надалі молодий спеціаліст понесе всі навички та надбання по своєму творчому шляху.
Крім того, менеджмент і маркетинг (ці дисципліни теж вивчають на нашому факультеті) має зробити все для того, щоб залишити український шоу-бізнес в Україні.
– Чи не виникало ідеї започаткувати суто студентський фестиваль пісні?
– А для чого започатковувати? Він у нас давно започаткований. Треба тільки реанімувати і фестиваль «На хвилях Світязя» оживе. Такий фестиваль потрібно робити обов’язково, бо це – рейтинг, імідж, слава нашого Університету. На превеликий жаль, зважаючи на ситуацію з коронавірусом, ми і цей рік мусимо прожити без нього.
– Ви висловлювали захоплення творчістю нашого земляка Дмитра Монатіка. Як ставитеся до того, що багато його пісень є російськомовними?
– Дмитро Монатік направду талановитий, та ще й хлопець із Луцька – наш. Приваблює його рухливість на сцені, відчувається хореографічний вишкіл. Дмитро – продукт телешоу. Його кліпи творені за допомогою потужних світлових ефектів. Я би назвав це явище «брейк-данс у калейдоскопі», а концертні програми – «аеробіка в калейдоскопі», що можна помістити тільки в рамки телевізійного екрана. Комусь це подобається, і слава Богу.
Мені імпонує його чутлива українська душа, а російськомовний репертуар – не вина Монатіка, хоч він у статусі шоумена. З того п’єдесталу, де перебуває Діма, можна тільки випасти, а гордо зійти дуже важко. Там все під контролем грошовитих дядьків.
Щоб змінити ситуацію і збільшити частку українського в шоу-бізнесі, потрібно працювати всім.
Спілкувався Андрій ПЕТРУШКО
При використанні матеріалів гіперпосилання на ресурс обов'язкове