![](/sites/default/files/styles/width_862/public/field/image/opanasovych.jpg?itok=Fa95Um2Q)
1978 рік… Львівське видавництво «Каменяр», яке опікувалося на той час і багатьма авторами з Волині, благословило у світ колективну збірку поезій «Пісня і праця». Серед знайомих уже імен Володимира Бича, Олександра Войтюка, Ніни Горик, Євгена Назарчука, Василя Римарчука, Михайла Склянчука й ін., із якими часто випадало спілкуватися на засіданнях літературної студії «Лесин кадуб» (діяла при редакції обласної молодіжної газети, очолював її нині заслужений діяч мистецтв України Василь Гей) й твори яких авторові цих рядків були відомі як із публікацій у місцевій пресі, так і з виступів на згаданих вище засіданнях, увагу мою привернула й постать Олександра Рисака, котрий був представлений у книжці лише одним віршем – «Кроки»:
Защеміло в серці і вляглося трохи –
Начебто змішався з цвітом падолист.
Телеграму в осінь вистукали кроки,
Щось мене в дорогу кличе, як колись.
Та не лише сам твір запав тоді мені в душу. 1978-й рік був роком вступу на філологічний факультет Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки і факт, що викладачі цього вишу займаються літературною творчістю, ще більше впевнив мене у правильності вибору, адже зі шкільних років писав вірші й плекав надію стати поетом. У другому семестрі розпочалися заняття з історії зарубіжної літератури періоду Середньовіччя та Ренесансу, які вів на нашому курсі саме Олександр Опанасович. Із розповідей старшокурсників про нього створювалося враження як про суворого, вимогливого викладача, тож перше заняття чекали не без трепету. Але одразу стало зрозуміло, що суворість педагога стосувалася лише тих студентів, які не мали особливої охоти до навчання. Ті ж, хто ретельно готувався до занять та ще й являв на них зблиски творчого мислення, пан Олександр завжди підтримував і заохочував до нових пошуків. Слово його – дотепне та проникливе – завжди доречно доповнювало пропонований нам матеріал. Своїм прикладом учений давав зрозуміти, що не варто обмежуватися зазубреною інформацією з підручника, потрібно читати і, головне, мислити, розмірковувати над прочитаним.
Широта інтересів, глибина осмислення життя були в Учителя справді гідними подиву. Автор цих рядків уже якось писав про власну спробу аналізу числової символіки Об’явлення Івана Богослова в контексті зіставлення її з аналогічною символікою «Божественної комедії» Данте Аліг’єрі й винятково доброзичливу оцінку цього аналізу Олександром Опанасовичем. Іноді думається: а що, якби на його місці був закомплексований викладач (на щастя, такі мені не траплялися)? Мабуть, оргвисновки про «неблагонадійність студента Ольшевського» не забарилися б...
Так само доброзичливо й уважно поставився Олександр Опанасович і до моїх спроб наукового освоєння спадщини письменників 20–30-х рр. Єдине запитання, яке він поставив мені – що за абревіатури НЗ, З, СЗ стоять навпроти прізвищ кожного з авторів у списку? І коли я відповів, що НЗ – це напівзабуті, З – забуті, а СЗ – старанно забуті, себто, по суті, заборонені, реакція вченого знову була цілком спокійною й зводилася не до перестрахувальницьких відраджувань від «ризикованої» теми, а до слушних зауважень і порад, на що треба передусім звернути увагу, працюючи у фондах столичних наукових бібліотек, і як найдоцільніше упорядкувати згадані дослідження, аби вони були публікабельними.
Працюючи над есеями «Леся Українка: містика імені й долі» (книжка писалася ще за життя Вчителя й її появі я завдячую саме Олександрові Опанасовичу, адже це він запросив мене на доленосний симпозіум, де й виникла ідея написання есею), «Павло Тичина: таїна життя і творчості», «Павло Тичина: нові штрихи до містичного портрета», «Григорій Сковорода: Місія Посланця», «Агатангел Кримський: поклик Сходу» і, мірою проникнення у творчий світ цих митців, звертаючись також до спадщини інших авторів, зокрема й «старанно забутих» (взяти хоча б Юрія Клена чи Бориса Якубського), я неодноразово згадував Наставника, мимоволі подумки радячись із ним...
2003 р. Олександр Опанасович презентував на факультеті збірку поезій «Сьома нота печалі». Це був справжній тріумф, бенефіс митця, якому судилося поєднати в собі вченого та письменника. Виступ у 90-ту річницю смерті Лесі Українки біля пам’ятника поетесі, слово та кредо якої були для Олександра Рисака дороговказом і на науковій, і на ліричній стезі, на жаль, став апофеозом і його життєвої долі. Невдовзі стало відомо про смертельну недугу професора. Він іще, здається, встиг довідатися про захоплену рецензію на «Сьому ноту печалі», надруковану 16 жовтня в університетському часописі «Луцьк молодий», а 29-го числа цього ж місяця серце Вчителя перестало битися…
У чудовому романі-феєрії Олеся Бердника «Чаша Амріти» є знаменні рядки, вкладені в уста малописьменної селянки – матері головного героя Михайла Сагайдака: «Добрих людей треба піснею згадувати, любим словом». Так і згадують Олександра Опанасовича ті, кому пощастило навчатись у нього або працювати разом із ним. Та пам’ять про Вчителя не обмежується самими лише згадками. Регулярно проводяться науково-теоретичні конференції «Явище синтезу мистецтв в українській літературі», знайшла своїх читачів і поціновувачів посмертна книга лірики «Спрага білого причастя», вірші поета кладуться на музику – й усе це свідчить про те, що Олександр Опанасович Рисак продовжує жити серед нас.
Ігор ОЛЬШЕВСЬКИЙ,
лауреат обласної літературної премії
імені Агатангела Кримського,
учень О. О. Рисака
Фото з родинного архіву
При використанні цієї інформації обов`язкове посилання на першоджерело