![](/sites/default/files/styles/width_862/public/field/image/71077094_109938603739724_5961243280602562560_n.jpg?itok=k4j0OhFY)
Студентство – чи не найактивніша частина населення. Молодість, енергійність, креативність, ентузіазм, деколи юнацький максималізм приводять до руху вперед і розвитку. Саме студенти завжди були рушійною силою, причиною змін у багатьох сферах. З ними завжди цікаво, є про що говорити і чому повчитися.
Сьогодні ми розповімо про майбутню історикиню, студентку та студдекана факультету історії, політології та національної безпеки Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, відмінницю, громадську діячку й активістку клубу середньовічних лицарських поєдинків «Айна. Бера. Луцьк» Катерину Баран.
Дівчина навчається на ІІІ курсі, закохана у свою спеціальність, мріє стати викладачем, щоб вчити історії інших. А поки вона навчається сама і живе не лише одним навчанням.
Катерина Баран розповідає, що вступила до Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, дослухавшись до поради батьків. Вони не хотіли, щоб донька обирала «далекий» виш. Дівчина зізнається, що ще школяркою хотіла вступити до Львова, але доля розпорядилася так, що вчитися Катерині випало саме в Луцьку.
А почалося все, як часто буває, у школі. Учениця Залізницького НВК, що на Любешівщині, старанно й успішно вчилася, але більше уваги приділяла все ж історії. Пояснення просте – хороший приклад.
«Мій класний керівник у школі – історикиня. Вона сама безмежно любила історію, і нас старалася тому навчити. З 8-го класу жодна олімпіада з історії не відбувалася без мене. Історії я приділяла значно більше часу, ніж іншим предметам, бо була віддача не тільки від мене, а й від учителя. А після 11 класу подумала: “Невже я марно сиділа над нею стільки років?ˮ От і подала документи на історію», – розповідає Катерина Баран.
Вибрати спеціальність теперішній лідерці студентів-істориків теж довелося не відразу – вибирала між менеджментом й історією.
«Однаково хотіла і на менеджмент, але система вступу вирішила, що історії я потрібна більше», – жартує третьокурсниця. І на запитання, чи не шкодує, що вчиться саме у СНУ імені Лесі Українки і здобуває саме фах історика, чітко, швидко та лаконічно відповідає: «Однозначно – ні».
Для майбутніх студентів – сьогоднішніх школярів, які уже роздумують над тим, де продовжити навчання, Катерина радить добре подумати: «Потрібно обирати душею, щоб не змарнувати 4 роки життя. Треба, щоб майбутня спеціальність подобалася і викликала інтерес».
Вибираючи заклад вищої освіти, майбутня історикиня рекомендує спочатку поспілкуватися з його випускниками, студентами, адже саме вони розкажуть про свою альма-матер краще, ніж будь-який довідник чи сайти для вступників.
«Взагалі, якщо у твоїй області чи місті є університет зі спеціальністю, яка тобі подобається, рекомендую подавати документи туди. Це зручно, і додому за потреби можна потрапити без проблем. Не треба витрачати цілий день на дорогу. Та й у регіональних ЗВО, мені здається, простіше заявити про себе», – звернулася дівчина до майбутніх студентів.
Як ішлося вище, Катерина Баран також поєднує навчання із громадською діяльністю – бере активну участь в організації університетських подій і виконує обов’язки студдекана факультету історії, політології та національної безпеки. Юна любителька історії отримує від цього задоволення.
«Мені подобається бути частинкою самоврядування, тому виконувати обов’язки студдекана не важко. Це цікаво та розвиває. Звісно ж, інколи бракує часу для інших занять. Але так розвиваються навички тайм-менеджменту. Якщо захотіти – все можна встигнути», – запевняє Катерина.
На трішки філософське питання від автора цього тексту про важливість рідного факультету й історії загалом Катерина відповідає не менш філософськи: «Це запитання я ставлю собі весь ІІІ курс. Поки відповідь така: “Історичний факультет дав мені мізки, а без цього не прожити”. Історія як явище для мене дуже важлива! Хоча б поверхнево її мають знати усі».
Дівчина каже, що хоча й зараз професія вчителя-історика, як і будь-якого педагога, втратила свій престиж, вона була б не проти працювати у цій сфері і надіється на те, що освітня галузь в Україні фінансуватиметься краще щороку.
Поки ж Катерина вчиться і тренується вчити – започаткувала на своїй сторінці у фейсбуці цікаву рубрику #майже_історик. Тут вона розповідає друзям про виникнення тих чи тих речей. А ви знали, коли створили такий улюблений для всіх інстаграм, чи потрібний для безпеки бронежилет? Якщо не знали, але хочете дізнатися, то вам потрібно читати сторінку Катерини Баран і рубрику #майже_історик.
За словами дівчини, сама ідея написання постів виникла під час зимових канікул, коли зайнятись особливо не було чим.
«Мені подобається історія, і я хочу її популяризувати. А соцмережі – хороша платформа для цього. Під час навчання трапляються цікаві теми, або ж самій стає про щось цікаво. Якщо є натхнення і я розумію, що це може бути цікаво людям, – пишу такі пости для #майже_історик. Зараз зайнята курсовою. Можливо, там на щось цікаве натраплю, то розкажу людям», – зазначає Катерина.
Але, як то кажуть, не навчанням єдиним. У юної історикині дуже цікаве і навіть екзотичне захоплення – у вільний час вона одягає… важкі залізні обладунки і перетворюється на середньовічного лицаря. Катерина – учасниця клубу середньовічного бою «Айна. Бера. Луцьк». Дівчина із захопленням розповідає про своє хобі та каже, що розпочалося все майже 7 місяців тому. Тоді вона допомагала з організацією фестивалю «Волинська княжна», який відбувається у Луцькому замку. У заході брали участь й учасники клубу. Згодом із капітаном «Айна. Бера. Луцьк» Сергієм Ващуком довелося перетнутися на Студентській республіці–2019. Саме тоді Сергій запропонував Катерині долучитися до організації їхнього фестивалю «Середньовічний Лучеськ». У вересні дівчина вирішила відвідати відкрите тренування бійців.
«Думала: як можна працювати з “Айна. Бера. Луцькˮ і не спробувати те, чим вони займаються?», – жартома пояснює Катерина.
Уже за два тижні після першого тренування мав відбутися турнір-фестиваль «Зов героїв». І капітан луцьких лицарів порадив новоспеченій учасниці клубу взяти участь. Напевно, не кожен погодився б після двох тренувань змагатися із досвідченими спортсменами, але Катерина поїхала.
«Інколи моя спонтанність бере наді мною гору, тому вже після двох тренувань побувала на турнірі, де билась у “залізі”, навіть якимось дивом вийшло виграти у декількох дівчат. От відтоді і зрозуміла, що мені це подобається і хочу і далі пробувати себе в лицарських боях», – каже студентка.
Вона розповіла про історію лицарського спорту в Україні та на Волині зокрема. За словами Катерини Баран, у Луцьку осередок з’явився 2009 року і зараз у клубі займаються більше 20 учасників. Із 2016 року середньовічний бій визнали неолімпійським видом спорту.
«Взагалі про клуб можна говорити багато, бо трохи цікавилася цим і теж писала пости на сторінку клубу», – розповідає дівчина.
Незважаючи на те, що заняття у клубі нелегкі, Катерині це подобається: «Тренування відбуваються не в залізі, як дехто собі думає, а в м’яких обладунках, софт-екіпіруванні. Ми тренуємося тричі на тиждень по 2 години у понеділок, середу та пʼятницю. Обладунки, звісно, нелегкі – від 20 до 30 кг, але носити їх не так важко, як здається. Коли вперше одягала їх, тоді після двох тренувань було трошки тяжко, але все тому, що ще не мала хорошої фізичної підготовки».
Катерина пригадала, що спочатку заняття у клубі були викликом для свого фізичного стану, тренування були заміною спортзалу. Також такі заняття «чіпляли» її як історика, а з часом й історичний, і спортивний інтереси лише зросли.
«А ще це крута команда, цікаві, неординарні люди. Цей адреналін під час змагань – це емоції, які ні з чим неможливо порівняти. Усе це і тримає мене тут», – підсумовує дівчина.
За час навчання Катерині довелося брати участь в організації багатьох заходів – від факультетського «Містера», до фестивалів, які виходять за межі Університету. Практично завжди це потрібно робити на волонтерських засадах, але, за словами Катерини Баран, якщо є команда, яка з цим допомагає, – завдання стають легшими.
«Також мотивацію я беру із результату. Коли ти бачиш, що картинка, яка була у тебе в голові при виникненні ідеї, реалізується – мотивація з’являється сама собою. Ще неймовірно допомагають відгуки людей - і позитивні, і негативні», – розповідає організаторка і додає, що їй до вподоби працювати з людьми, заохочувати їх до участі в проєктах і розвивати себе як менеджера.
Такі навички потрібні при пошуку волонтерів. Дівчина із посмішкою каже, що часто ними стають або зацікавлені в цій діяльності люди, або ж її знайомі: «Головне в справі пошуку волонтерів – донести людині переваги волонтерства і “зарядити” її своїм ентузіазмом».
Поки в Україні діють карантинні заходи, спричинені пандемією коронавірусу, Катерина Баран приділяє час навчанню, саморозвитку та набирається сил для підготовки нових івентів.
Для людини, яка не звикла сидіти на одному місці, це трішки складно, але Катерина шукає в цьому плюси. Й основний із них – більше часу для навчання.
До неї, як до студдекана, деколи звертаються студенти, але після кількох тижнів карантину всі вже «влилися» у русло дистанційного навчання, і проблем із цим не виникає.
Не обходиться і без дистанційної громадської роботи: «Зі студактивом ми стараємося взаємодіяти зі студентами через соціальні мережі, придумуючи якісь цікавинки для них, щоб не забували про факультет».
А всі студенти Лесиного вишу із нетерпінням чекають завершення карантину та повернення у стіни своєї альма-матер, щоб продовжити навчання у звичному режимі.
Розмовляв Андрій ПЕТРУШКО
При використанні матеріалів гіперпосилання на ресурс обов'язкове