До цієї весни я достеменно не знала, де на карті Кишинів. А побачивши його, читала «Чісінау». Проте тепер я сама можу доїхати з Ботаніки (район Кишинева) до центра і не згубитися.
Столиця Молдови зараз у мене асоціюється з канікулами в бабці в селі: наче якось і не надто весело й цікаво, але, повернувшись додому, згадуєш із теплом. Що я там робила і чим живе Кишинів – про це все далі.
Дедлайн? Який ще дедлайн?
«NOUA MAGAZINE» – причина збору 30 молодих людей із Молдови, Білорусі й України. Протягом 10 днів ми створювали онлайнове видання, яке б активно послуговувалося різноманітними засобами візуалізації. Попередні два випуски були друкованими, цього разу організатори вирішили вийти на новий рівень (або ж просто виграли грант на реалізацію саме такого проекту). Перший журнал випустили 2014 року, започаткували його закордонні видавці в рамках проекту «Publish Yourself». Для того, аби навчити нас робити щось цікаве, модне і сучасне, з Німеччини приїхали видавець Себастіан (він же Шпу), дизайнер Клаус, а з Естонії – фотограф Фабіан і режисер Лізі.
Сказати, що народ зібрався творчий, – нічого не сказати. У нашому холодильнику жили пластилінові страхи: їхніми фотографіями ілюстрували один із матеріалів; на тій же кухні знімали відео того, які візерунки з’являються на воді від різного типу вібрацій; народ їздив спілкуватися з копачами могил, досліджував, звідки беруться і куди діваються річки і ще багато різного. До речі, тема нашого журналу – «Розмиті кордони». Дуже цікаво було спостерігати над тим, як зароджуються ідеї. Спочатку був брейншторм на тему «Вода», наступного дня ми говорили про кордони, далі все об’єдналося і перемішалося, а в підсумку вийшло щось надзвичайно багатогранне і яскраве; переконатися в цьому можна тут: http://www.nouamagazine.com/
Антивелосипедне місто
Приїхавши в Київ, одразу розумієш, що ти в столиці: навколо величезні будинки, все бомбезне і яскраве, жителі теж. Кишинів же якийсь стриманий і трошки не причесаний. До речі, якщо не прислухатися до мови жителів (а вони переважно говорять румунською), то й одразу не скажеш, що ти за кордоном.
Можете не переживати, асфальт там такий же полатаний, як і в нас, щоправда, майже немає велосипедистів. Чому? Відповідь знайшлася швидко: на дорогах часто бувають корки, а там, де їх немає, водії їздять занадто швидко, їхати на велосипеді поруч якось небезпечно, на тротуарах же, хоч місцями і є розмітка, що вказує на велодоріжку, проте це місце зайнято авто, бо парковок або дуже мало, або зовсім немає.
Окрема мова – громадський транспорт. Коштує він стільки ж, скільки і в нас: 2 леї за проїзду тролейбусі і 3 – за маршрутку (леї відносно гривні майже 1 до 1). Я полюбила кишинівські тролейбуси: вони їздять один за одним, ти не стоятимеш 20 хвилин і не чекатимеш їх; у нових тролейбусах чисто і гарно, є озвучення й електронне табло. А от маршрутки – те, чого і ворогу не побажаєш. Вона може їхати ну дуууууууууже повільно, бо в графіку забагато вільного часу, а ще може їхати з музикою – молдавською народною. Але найдурніше – це те, що водії підбирають пасажирів там, де зручно самим пасажирам (в нас теж таке колись було). Завдяки тому всьому поїздка перетворюється на суцільне пекло.
Узагалі Кишинів зовсім не туристичне місто. Там немає великої кількості розважальних закладів і туристично привабливих місць. Проте там є такі місцини, де побувати справді цікаво, хоч вони і не розраховані на око пересічного туриста. Одне з них – Ромашка. Це найвища багатоповерхівка, зведена в середині минулого століття. Зовнішньо вона схожа на Пізанську вежу, а всередині – на руїни Давньоримської імперії. Дуже дивно, що мешканці змогли поставити новий ліфт, установити пожежну й охоронну сигналізації, датчики руху і кодовий замок на двері, що вели до оглядового майданчика, але не змогли навести лад у тому, як вони живуть. Навколо брудно і неприємно. Хоч під’їзд цікавий і йде по колу, проте вище поверхів із квартирами ми так і не змогли піднятися. Як уже зазначалося – на нас чекав кодовий замок. Проте якщо ви раптом матимете можливість підійти роздивитися цю будівлю зблизька, то таки скористайтеся цим.
Ще одне цікаве місце – Кишинівські ворота. Це два симетричні величезні будинки, які розміщені при в’їзді до міста. Архітектура теж радянська, тому ніякої витонченості. Видно звідти все місто, яке, між іншим, трохи нагадало мені київські Позняки.
Ще в Кишиневі є парки, і ботанічні сади, і дуже гарний Музей етнографії, але то все на любителя.
«Ти там не голодна?» – мама
Як і в кожному сучасному місті, в Кишиневі повно піцерій і є Макдональдс.
Цікава культура пекарень. Йдучи по вулиці, жителі міста частенько балують себе рогаликами (їх називають коврігами) і круасанами, купленими в магазинчиках, схожих на той, у якому в Києві купують київську перепічку. Поки стоїш у черзі, можна крізь віконечко поспостерігати, як трудівниці-дівчата всю ту смакоту своїми руками ліплять.
Але не булочками єдиними. Відому мамалигу ми теж скуштували. Це кукурудзяна каша, яку здебільшого їдять руками, додаючи бринзу і вмочуючи її в сметану і часниковий соус. Зазвичай до мамалиги додається ще м’ясо, але можна їсти і без нього. Неймовірно смачний традиційний молдавський пиріг – плацинта. Тоненьке тісто нагадує листкове, але вологе. Начинка може бути як солодка, так і солона. Найпоширеніша (і за нашою версією найсмачніша) плацинта з сиром. Є ще схожі на штруделі пироги, які називають вертутами. І ще є багато чого смачного – приїжджайте і куштуйте!
Хух, як багато літер!
Розказувати я можу ще довго, але навіщо? Скажу ще те, що презентація нашого сайту відбувалася в приміщенні Музею етнографії. Там було дуже атмосферно і цікаво. На зустріч прийшли учасники попередніх проектів, просто цікаві люди і багато журналістів. Відчуття було таке, наче в нас випуск зі школи – приємно і зворушливо.
Проект завершився, нас запросили до майбутньої співпраці. Та чи вийде щось із цього – час покаже.
Оксана Наумчук,
студентка інституту філології та журналістики
Фото: Оксана Наумчук, Fabian Weiss
При використанні цієї інформації обов`язкове посилання на першоджерело