Саме ці слова є життєвим девізом одного з найвідоміших українських футболістів, захисника збірної України та ФК «Дніпро» Артема Федецького. Вже рік Артем Андрійович навчається в аспірантурі СНУ імені Лесі Українки. Нам вдалося поспілкуватися зі спортсменом про плани на майбутнє, родину, друзів, перспективи й проблеми українського футболу.
Артем Федецький – син відомого в минулому волинського футболіста Андрія Федецького. Відтак у грі був з дитячих літ, грав у ФК «Шахтар», згодом у таких клубах, як «Арсенал», «Харків», «Карпати». У 2010 році дебютував у складі національної збірної України.
– Хто був футбольним кумиром у дитинстві? Які, на вашу думку, головні принципи результативної гри?
– Кумири є в кожного. Як зараз пам’ятаю матчі, які переглядав разом з татом. Вболівали за команди «Мілан» й «Аякс», а взірцем для мене був батько. Переглядаючи сьогоднішні матчі та чемпіонати, хочу наголосити, що гравці повинні грати не самі в м’яч, а цілою командою. Навіть у таких командах, як «Барселона», «Реал» їхні зірки грають не індивідуально, а командою: вся команда відбирає м’яч, вся команда захищає м’яч. Та команда, де дотримуються цього принципу, завжди буде демонструвати хороший футбол і цікаву гру й досягатиме перемог.
– Ви досить тривалий час проживали в Донецьку, тренувалися та грали у ФК «Шахтар», хто вас там підтримував?
– Це для мене було справжнім випробуванням. До «Шахтаря» – команди моєї мрії – я потрапив у 16-річному віці. Скажу чесно, було важко без родини. Перше бажання – повернутися на Волинь до мами й тата. Але я розумів, що в мене є мета, чіткі завдання та мрія грати у футбол (засвітитися у футболі) за хорошу команду. Тому всі ці сентиментальні речі відійшли на другий план. І щоб досягти рівня гравців у команді, мені довелося багато працювати. Я пройшов всі рівні підготовки у структурі ФК «Шахтаря»: це і академія, команди «Шахтар-2» та «Шахтар-3», – і лише потім потрапив у першу команду. Випробування на цьому не закінчилися, на перших же зборах у Туреччині я отримав серйозну травму. Тож мені довелося тривалий час проходити реабілітацію. Але дотримання всіх рекомендацій лікарів та бажання грати зробили свою справу. Нині наслідків цієї травми я не відчуваю.
– Дружба серед футболістів існує, з ким найбільше товаришуєте? Футбол – єдине ваше захоплення?
– У моєму житті найвагоміші для мене родина та професійна справа – футбол. Серед колег маю багато друзів, але найбільше спілкуюсь із Рустамом Худжамовим, Женею Коноплянкою та Анатолієм Тимощуком. Не можу не згадати тієї дружньої атмосфери, яка була в ФК «Карпати». Тренер Олег Кононов зібрав колектив однодумців. Коли команда виходила на поле, ми демонстрували максимальну згуртованість та концентрацію на грі. Про дружню атмосферу в теперішній команді «Дніпро» вже складають легенди.
Ще одне моє захоплення – бокс. Товаришую з Олександром Усиком, Андрієм Котельником. При нагоді намагаюся стежити за їхніми боями, навіть відвідую змагання. Зокрема, був на двох останніх боях Саши Усика. Спостерігаючи як він боксує, перемагає, я певною мірою проводжу паралель й сам налаштовуюся на перемогу у своєму виді спорту. Як не «крути», якщо ти у спорті, чи то футбол, чи бокс, волейбол – потрібно кожен день працювати над собою.
– Хвилювання перед матчем є? Як їх долаєте та що допомагає впоратися з розпачем після невдалого матчу?
– У юному віці ми інколи спостерігали за іншими футболістами, як вони готуються до матчу, що роблять. З часом це відійшло в минуле. З’явилися власні «рецепти» підготовки. Для мене основне – максимальна концентрація на матчі. Серйозне налаштування, але головне не перегоріти, якщо поставишся до суперника зверхньо, то це «вилізе тобі боком». Ніколи не слід забувати, що футбол – командна гра. На полі потрібно допомагати партнерам у матчі, десь зіграти за нього, десь підстрахувати. Матчі є різні. Якщо перемога, то все гаразд. Якщо програш, то особисто я дуже сильно цим переймаюся. Постійно перед очима моменти гри, які не вдалося реалізувати. Мій батько – професіонал і саме та людина, яка завжди підбадьорить, розрадить. Але якщо я десь зіграв не так, він завжди мені про це говорить, пояснює де я схибив. Це допомагає мені й зараз уникати помилок. Підтримує, безперечно, сім’я – синочок Адріан та дружина Юлія. Буває повертаєшся додому втомлений, якщо до цього ще й невдала гра. То саме дитячі жарти Адріанчика допомагають забути про невдачі й налаштуватися на позитив.
– Український футбол, має перспективи? Ваше бачення його розвитку.
– В Україні завжди були хороші молоді футболісти, зрештою у будь-якому поколінні українців. Але тут усе залежить від самих гравців. Якщо вони добросовісно ставляться до своєї професії, то, безперечно, досягнуть успіху. А якщо нехлюй – то це вже інші питання. Нині футбол в Україні зробив крок до прірви. З футбольної карти держави починають зникати футбольні команди. Та ситуація, яка склалася з луцькою «Волинню», мене дуже засмутила. Хоч я ніколи не грав у цьому клубі, але це команда, якій мій батько присвятив більшу частину життя. Маю надію, що знайдуться люди, які зможуть зберегти «Волинь» та повернуть футболу рівень, який був в Україні роки три тому, коли був шалений ажіотаж на стадіонах, класна, цікава гра команд. Головне завдання на сьогодні – зберегти український футбол.
– Що плануєте робити після завершення кар’єри футболіста?
– Як буде далі, не знаю. Можливо, зберу документи і буду подавати на тренерську ліцензію й проходити кожен її рівень. Але життя може повернутися так, що це буде й зовсім не спорт. Ще до цього далеко. Наразі хочеться якомога довше грати у футбол. Проте нині я навчаюся у вас в аспірантурі. Викладацька професія цікава мені з огляду на той професійний досвід, який маю. Зі мною працювали хороші тренери, грав із чудовими футболістами. Тому, якщо буде така нагода поділитися досвідом зі студентами, навчити їх – я буду лише «за».
Артем Федецький у СНУ імені Лесі Українки під час урочистостей з нагоди 75-річчя університету
– Розумію, що родина для вас багато значить. Якщо ваш син виявить бажання продовжити батькову традицію та присвятить себе футболу, підтримаєте?
– Однозначно, у Адріана є велике бажання грати. Якщо він обере щось інше, я підтримаю. Але улюблена іграшка для нього – м’яч. Він з великим захватом колекціонує футбольні форми. Він просить, щоб я після кожної гри мінявся з футболістами інших команд футболками. Коли я відвідую його тренування, бачу як він працює – мене переповнює гордість. Свого часу мій батько казав мені, що я пишаюся тобою. Я довго не міг зрозуміти цих слів, ніби ж звичайна дитина, працюю, син, як син. Ці слова я зрозумів, коли сам став батьком. І коли я бачу, з яким бажанням, дитячим азартом Адріанчик тренується, як він хоче стати хорошим футболістом, то в мене з’являються такі ж відчуття – це моя гордість. Звичайно, я завжди підставлю йому своє плече й буду давати поради, настанови, вказуватиму на помилки, адже «по блату» у футбол не грають. Головне, що в нього є бажання й уже щось виходить. Час покаже.
– Які риси характеру найбільше цінуєте в людях? Ваше життєве кредо.
– Ціную відвертих людей, які тримають своє слово. Не люблю, коли мені кажуть одне, а поза очі – зовсім інше. Вимагай не можливого і ти отримаєш максимум – ось це моє головне життєве кредо.
– Ваші головні сьогоднішні завдання та мрії у професійній сфері й особистому житті.
– Кожен футболіст мріє пограти в якомусь хорошому клубі, чемпіонаті. Якщо мені випаде таке нагода, то я до цього готовий. Мрії є, але я розумію легко не буде – життя навчило. Проте в кожній професії потрібно досягати максимуму. Хоч ззовні це виглядає гарно й легко, за результатом завжди стоїть шалена праця. Потрібно чимось нехтувати. У мене, як будь-якого іншого спортсмена, бракує часу на сім’ю. Тому й надалі я триматимуся цих двох орієнтирів – родини та професії.
– Ваші побажання студентству вишу.
Пишаюся тим, що навчався у Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки. Я маю змогу порівняти, яким цей виш був за час мого студентства і який він нині. Велика вдячність Ігорю Ярославовичу за ті зміни, що відбулися в університеті. А студентам бажаю натхнення, адже навчання – теж нелегка праця. Щоб думали над тим, яку професію оберуть, мріяли, бо якщо є мрія – значить є мета. І задля неї кожна людина зробить усе можливе й неможливе. Ніколи не опускайте руки, життя доволі складна річ, випробувань буде багато, але головне – впевнено йти до мети. Я випробував це на собі – діє.
Відділ зв’язків із громадськістю
При використанні цієї інформації обов`язкове посилання на першоджерело