![Vadym Kud: "The most important thing is to always remain a decent person" Vadym Kud: "The most important thing is to always remain a decent person"](/sites/default/files/styles/width_862/public/field/image/98979199_855911924814807_1138766692558569472_n.jpg?itok=xLHQcM9y)
Вадим Кудь із особливим трепетом показує студентський випускний альбом історико-філологічного факультету Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки. Там йому трохи більше як тридцять. Те, що він був старшим, ніж його одногрупники, не завадило мати підвищену стипендію і закінчити навчання з відзнакою. Зараз йому 93, за плечима Вадима Олексійовича Друга світова війна, військова служба, кандидатська дисертація та роки викладацької роботи.
– Переживши десятки соціально-політичних змін, важко було щоразу адаптовуватися до умов, які диктували нові устрої?
– І в радянський час, і сьогодні є люди, які вміють критично мислити. Однак тоді справді була дуже сильна ідеологічна «обробка» людей, які вірили у систему. Однак, коли вона почала розвалюватися, то багато хто зрозумів, що не все було так добре. Деякі ідеали виявилися помилковими. Із приходом демократії справді було якесь особливе піднесення: все, що раніше не можна було, тепер стало доступним.
Життя є життя. Я загалом оптиміст. Вважаю, що не може бути завжди погано та погано. Десь щось і хороше є.
– Розкажіть, яким був Університет (тодішній інститут), коли Ви вперше його побачили? Що запам’яталося?
– Це був 1947 рік. Тоді я ще служив тут, у Луцьку. Наші казарми були недалеко від інституту. Ми, військові молоді хлопці, про що могли думати?! Звісно ж, про дівчат, про любов. Тоді вважали, що студентки – це надзвичайно розумні жінки. Бо ми ж усі мали по 7–8 класів освіти. Нам здавалося це чимось таким недосяжним… Згодом почали залицятися до цих дівчат. Вийшло так, що один випуск наша рота таки «розібрала» заміж. І я там дружину знайшов. А вже перед демобілізацією 1957 року і сам вирішив вступити сюди.
– Чому обрали саме історико-філологічний факультет?
– Вибір був невеликий. В інституті тоді було всього два факультети. Особливої тяги до фізики чи математики у мене не було, тому вибрав історико-філологічний. Я взяв підручники і ціле літо на річці читав, готувався. Секретарем приймальної комісії тоді був Нестор Володимирович Бурчак, який згодом став ректором інституту.
Пам’ятаю, що всі іспити я тоді склав на «4». І навіть стипендія була: 200 карбованців.
– Яким тоді було студентське життя? Що запам’яталося?
– У той час студенти часто їздили працювати у колгоспи. Тут неподалік була сільськогосподарська дослідницька станція. Нас туди «направляли». Така спільна робота допомагала здружитися.
Так само цікаво було ходити на так звані «демонстрації»: на 1 травня, чи на «жовтневі». Там ми спілкувалися з іншими студентами та викладачами.
А одного разу Кость Шишко, який тільки починав писати, порадив піти на гурток до Дмитра Іващенка – відомого «шістдесятника». Він тоді дуже обережно розповідав про якісь речі, яких ми ніде не чули. Наприклад, про те, що комуніст теж може бути підлою людиною. І я відтоді почав сприймати «десидентські думки», які пізніше допомагали мені мислити критично. На жаль, Іващенка 1965-го засудили. Він не повернувся в університет. Але до нас приїхав Валентин Мороз, ще один легендарний шістдесятник. Він мені дуже багато чого передав.
– Пізніше Ви стали викладачем і деканом історичного факультету. Якими були Ваші студенти?
– Молодь різна: хтось хотів учитися, хтось – ні. Тоді хабарів не було, але було таке поняття, як «протекція». У когось батько – партійний працівник, у когось мати – лікар, тому доводилося ходити «темними вулицями», аби нікого не зустріти часом.
У мене студенти були хороші. Та і я завжди намагався бути на їхньому боці: десь допомогти, десь дати пораду. Будучи деканом, старався групу звільнити від занять десь на тиждень, аби ті відвідали якісь центри у Києві, Бресті, Львові, Москві… А якось вони навіть у Прибалтику їздили. І це давало часто більше, аніж тиждень лекцій.
Та й студенти були вмотивовані, бо ж після випуску могли потрапити на роботу у партійні або державні органи. Тоді наш педінститут був єдиним закладом вищої освіти на Волині.
– Як ставитеся до освітніх нововведень в Україні?
– Я бачу, що все це неминуче. Життя змінюється, і нікуди не дінешся. Я вже думаю, що, можливо, люди незабаром і не писатимуть. Ніколи, наприклад, не думав, що можна буде спілкуватися по телефону відеозв’язком.
Що далі, то швидше усе змінюється. От я дивлюся на правнучку, вона так швидко з усім може впоратися. Це і є рух уперед. Однак завжди треба оцінювати все з обох боків. Я не люблю радикалізму. Треба експериментувати обережно: не можна руйнувати старе, не створивши нічого нового.
– Що б Ви могли порадити студентам і викладачам нашого Університету?
– Студентам бажаю навчитися брати ті знання, які вам дають. Використовувати молодість як час для саморозвитку. Бути добрими і найголовніше – завжди залишатися порядними людьми. Як би не було важко, але не опускатися до рівня «хабарів», чи якихось інших вчинків.
Розмовляла
Ольга ЮРЧУК