– Що знаєш ти про Європу?
– Там добре! Вищі заробітні плати. Люди більш привітні. Вищий рівень культури. Кращі умови життя і т.д., – скажеш ти.
– Добре, – відповім я. – А що знаєш ти про Україну?
І тут почнеться найцікавіше. Адже можна багато говорити про місця, держави й умови, в яких ти не жив, опираючись на слова екскурсовода чи картинки, які показує телевізор. І значно важче оцінити те, що маєш зараз, та ще й об’єктивно…
– Ти питаєш, що думаю і знаю я? Я розповім тобі, але згодом, а поки…
А поки ось вона «халявна» заслужена поїздка в Європу. Звісно є й негативні моменти відсутності в рідному місті протягом такого тривалого періоду: сесія, складання пропусків, контроль проектів та й хоча б той момент, що я злегка не журналіст…але то все дурниці. Це ж ЄВРОПА!!!
Збір в улюбленому місті, колисці українського духу – Львові. Гарно придумали! Можливо саме завдяки цьому вся поїздка трималась саме на українській мові… Приємно до неможливого!!!!!
Автобус. Кордон. Польща. Чесно кажучи, вже якась рідна і близька. Багато спогадів, проектів, друзів і... поваги.
Депутати теж люди…
Варшава підготувала чимало приємних вражень та зустрічей. Павле Боболовіч, спасибі Вам за українську мову під час проведення тренінгу-лекції! Багато нової інформації про найбільш рейтингові газети і телеканали, методи донесення інформації. Як виявилось, найбільш важливими для журналіста якостями є аж ніяк не уміння правильно будувати речення та грамотно писати, а захоплення і відвага (хм… журналістика і громадська діяльність мають деякі спільні характеристики). Наступний крок – Сейм. Екскурсія чудова, все дуже гарно, навіть вишукано, але це не зрівняється з живим спілкування з цікавою, натхненною особистістю, якою виявився Даріуш Селіга. Як же приємно слухати людину, яка вірить у те, що вона робить! І ось ми вже їдемо до наступного міста.
Не кожен, хто з рушницею – твій ворог. Кожну стіну можна подолати, якщо мати силу волі і бажання
Берлін зустрів нас якось не привітно, і це, доречі, в мене вже вдруге. Перші слова екскурсовода: «Берлінці – дуже привітні люди! Якщо ви заблукали, берлінець сам підійде і запитає, чи не потрібна Вам допомога. Запитайте водія, як пройти у потрібне місце, і він сам Вас туди відвезе. Якщо йдете вулицею міста, і на зустріч посміхається людина – Ви в Берліні!». Не знаю як тобі, а мені було б якось не по собі, якби навколо всі ходили і посміхались… але зрештою, це не суттєво, адже берлінцям було якось не до цих всіх люб’язностей, очевидно через сирість і дощ. Ось рештки Берлінської стіни, поділ Німеччини, незламне бажання берлінців об’єднатися. Один сміливець, ризикуючи життям, переправляє на мотузці через стіну найближчих людей, дружину та дітей. Солдат із рушницею в руках, побачивши це, вирішує долю нахаби – і зрештою дає можливість приєднатися до рідних уже на протилежному боці. Яка велика перемога!
Хто допоможе Україні? Україна повинна сама собі допомогти!
Привіт Брюсель і наші найважливіші зустрічі! Дві з половиною години тривала офіційна частина, і ще дві – не офіційна. Усі дуже привітні і позитивно налаштовані. Це вже добре, і зменшує страх бодай щось сказати англійською. Поступово обговорили усі можливі сфери: журналістика, політика, законопроекти, Євро-2012, економіка, культура. Європейці готові допомагати, але все починається і на пряму залежить від внутрішньої політики України. Добре це чи погано? Хмм… Час покаже…
Жага до спілкування та інформації здатна ламати будь-які кордони. І мовні – не виняток
Приємним сюрпризом стала вечеря з нашими брюсельськими друзями-знайомими. Мені випала неймовірна нагода сидіти за одним столом з сивочолим чоловіком на ім’я Раєн. Скільки непересічної мудрості, досвіду і простоти. А як він зумів змусити всіх забути про комплекси і вільно говорити англійською?! Для мене досі загадка. Його жага до спілкування з нами просто не могла не підкупити. Питання вечора: «Ви почуваєтесь європейцями?». Я навмисне не скажу, що ми відповіли, щоби заставити і тебе над цим задуматись. Вечір, на жаль, добіг кінця. Ми попрощались, але містере Раєне, Ви надовго закарбувались у моїй пам’яті. Дякую Вам!
Європейці поважають українців, але дивляться з співчуттям на тих, хто цього цурається (директор української школи в м. Антверпен)
Усі зустрічі позаду, як і діловий одяг, лишились екскурсії та прогулянки. Так я думала, коли ми вирушали в Антверпен. Чи могла я тоді мислити, що ключовий момент поїздки ще попереду? Звісно ні. Тим не менше ось ми в школі на зустрічі з українською діаспорою. Нічого особливого… звичайні парти, стільці та дошка, вчителька і діти, – але щось аж защеміло у грудях. Тут, далеко від України, стало якось так по-домашньому тепло і затишно. Розмову з нами вів директор школи. Видно було, як йому хотілося розповісти про те, що вони роблять: коляда, дні української культури, табори… А я в думках знову і знову повторювала: «Які ж ви молодці!». Потім була екскурсія цим портовим містечком, жінка з товариства знайшла інформацію, виписала її на якийсь папірець і намагалась якомога цікавіше розповісти історію будівель та вулиць. Це була найкраща екскурсія з усіх!!! Віриш??? Не через високу кваліфікованість чи захопливу розповідь, а через якийсь по особливому теплий прийом цих щирих людей. Ось вона – справжня українська душа!!! Щаслива від того, що не дивлячись ні на що, таки вдалось залишити частинку Волині у вигляді книги.
Ми вже в Брюге, Кьольні, Лейпцигу, Кракові. Скрізь неймовірна архітектура, гарні екскурсії, але на них я зупинятись не буду, бо є дещо значно важливіше і суттєвіше, а саме люди, яких поєднав цей проект. Львів, Вінниця, Донецьк, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Київ... Дякуючи студентам, які представляли ці міста, я вже у них закохана. Організатори досягнули того результату, про який цілком ймовірно не здогадуються і досі, адже ми не просто подивились на Європу, чи перейняли досвід. Ми їхали туди окремими містами, а повернулись одним цілим! Як тобі такий результат? Га?
Ти ще тут? Тобі досі цікаво, що я думаю про Європу? Так, там справді добре. Люди – привітні. Зарплати – вищі. Саме це все мене надихає працювати тут, в Україні, адже люди в нас не гірші. Інтелектуальному запасу нашої держави може позаздрити будь-хто. Питання тільки таке: як ми цим користуємось? Що готові зробити для самих себе, своїх батьків, дітей? Ти досі запитуєш в мене про Україну? Я не думаю про Україну – я нею живу! Свідома і пишаюсь тим, що ношу горде звання – УКРАЇНКА. Вірю в себе, в тебе і в нас, і цю естафету передаю тобі!
P.S. Шановний Костю Бондаренко, ми знаємо про усі телефонні дзвінки, які Ви зробили за час нашої поїздки, величезне спасибі за турботу, ідею такого потужного проекту, а також за підбір людей, які займались його реалізацією!
Анатолію, дякую тобі! Протягом усього проекту ти був не просто організаційним центром, а й душею та настроєм усього нашого колективу!!!
Володимире, спасибі Вам! Ви були не лише нашим «гаманцем», а й мегадобрим та турботливим оберегом!!!
Ігоре, студентське самоврядування Волині висловлює Вам слова вдячності!!!! Ви були і залишаєтесь інтелектуальним центром нашої дружньої команди!!!!
І можливо, я не журналіст, але, завдячуючи Вам, я почала писати! Спасибі! ;)
Анастасія ШЕВЧИК,
Східноєвропейський національний університет
імені Лесі Українки
При використанні цієї інформації обов`язкове посилання на першоджерело