Тарас Михалик – відомий український футболіст, дворазовий володар Кубка та Суперкубка України – нині навчається в магістратурі інституту фізичної культури та здоров’я СНУ імені Лесі Українки. Саме з ним нам вдалося поспілкуватися про перспективи та проблеми футболу, взаємини у московському клубі з колегами й не лише.
– На вашу думку, що потрібно, аби наші футбольні клуби були одними з найкращих. Успішна футбольна кар’єра – ваші поради?
– Зараз важко щось сказати, бо в Україні дуже складна ситуація. Спрогнозувати, як події розгортатимуться далі – складно. Головний акцент повинен робитися на молодь. Я волинянин і маю тут багато друзів. Тому більш-менш бачу, що робиться для популяризації футболу й виховання молодого покоління. Зрозуміло, що в Європі й інших розвинених країнах стан справ у спорті значно кращий, ніж тут у нас. Там чудове матеріальне забезпечення: сучасні поля, інвентар, система підготовки й решта. Особливо варто згадати іспанську та голландську школи футболу, де з дітьми починають працювати з 5–6 років. У нас цього менше, тому кожен спортсмен проходить певний спартанський вишкіл. Але в цьому я бачу й свої переваги, керуючись власним досвідом. Я не займався у спортивних школах, моя футбольна кар’єра розпочиналася з вуличної команди, тож спершу було надзвичайно важко.
Сучасній молоді дещо легше, навіть в Україні зараз функціонує система підготовки у спортивних школах при футбольних клубах. Проте справжня школа життя – це коли ти потрапляєш до футбольного клубу. Пригадую київський клуб «ЦСКА»: нам не платили заробітної платні по п’ять місяців, ми ділилися хто чим міг, допомагали один одному. Ці труднощі надзвичайно згуртували команду. Гадаю через це теж потрібно пройти. Зовсім іншою була ситуація в «Динамо». Молодим гравцям, які мали статки, грати у футбол нецікаво. Скажу більше: там, де великі гроші, завжди присутні конфлікти, особливо у футболі. Гравці більше переймаються тим, хто вийде в основному складі, а хто на лаві запасних, і хто скільки отримує, заслужено це чи ні. А хороша гра відходить на другий, третій план. Тому успіху, а особливо у спорті досягає той, хто працює-працює, незважаючи ні на кого й ні на що.
– Чи плануєте залишитися у спорті після завершення футбольної кар’єри?
– Намагаюся ніколи не загадувати наперед, напевно й надалі залишуся у спорті. Так, розмови про тренерську кар’єру вже були. На сьогодні я не готовий обійняти посаду тренера – це точно! Можливо, через кілька років я зміню свій погляд. Час покаже.
– З червня 2013 року Ви граєте за московський «Локомотив». Чи вплинув українсько-російський конфлікт на взаємини в команді?
– У мене в Україні про це часто питають. Скажу, що перейшов до московського клубу, коли ще ні Майдану, ні збройного конфлікту не було. Упродовж цих двох років у мене було багато періодів, коли я хотів залишити все й повернутися в Україну. Це дуже складно витримати морально. Проте я дуже вдячний дружині, яка підтримала, та, як не дивно, – одноклубники. Так, вони мало переймаються політикою, на першому місці у них футбол. Але все одно запитували про події в Україні. Для них було важливим почути, що ж там відбувається насправді. Навіть москвичі, коли бачать мій жовто-блакитний мобільний телефон з українським гербом, то близько 90 % реагують позитивно, теж розпитують, що там і як. Є й інші, але їх дуже мало.
– Ваші побажання студентству СНУ імені Лесі Українки.
– На мою думку, знання, вміння й навички, а ще наполегливість і цілеспрямованість – це головні компоненти успіху. Тому щиро бажаю передусім здоров’я, мирного неба та вчитися і ще раз вчитися.
Олеся ФЕСИК
Фото Володимира ЛУК’ЯНЧУКА
При використанні цієї інформації обов`язкове посилання на першоджерело