26 квітня 1986 року сталася Чорнобильська катастрофа, спричинена вибухом та руйнуванням четвертого енергоблоку атомної електростанції, розміщеної у м. Прип’ять Київської області.
Президент України Петро Порошенко своїм Указом оголосив 2016-й роком вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС і пам’яті жертв Чорнобильської катастрофи.
Наслідки цієї події набули характеру екологічної катастрофи планетарного масштабу, змінили життя десятків мільйонів людей в Україні та сусідніх країнах.
Збитки від катастрофи важко підрахувати, адже неможливо оцінити шкоду, завдану здоров’ю людей, втрати від радіоактивного забруднення довкілля, орних земель, джерел водопостачання, втрату рідних домівок. Радіаційна пляма накрила понад 1000 українських міст і сіл, а на карті України з’явилась 30-кілометрова «зона відчуження».
26 квітня – День національної жалоби. Страшні наслідки Чорнобильської трагедії: смерті, хвороби, безлюдна пустеля навколо станції. Про те, що сталось, не можна забувати. Лише пам’ять і вдячність тих, хто живе на опаленій радіацією землі, може бути хоч якоюсь винагородою тим, хто поклав своє здоров’я та життя. Пам’ять – це данина живих усім, хто загинув, рятуючи інших. Нехай ніколи не замовкають дзвони людської пам’яті, що не даватимуть забути про трагедію.
У музеї історії Східноєвропейського національного університету студенти хімічного факультету, запаливши свічку пам’яті, зустрілися з завідувачем кафедри здоров’я і фізичної культури Анатолієм Вольчинським.
Він безпосередньо у ліквідації наслідків на самій АЕС не брав, але відбудовував село Козичанка Макарівського району Київської області, куди в серпні переселяли жителів 30-кілометрівки в 50-кілометрову зону.
Студенти тоді ще Луцького педагогічного інституту створили будівельний загін, командиром якого став Анатолій Ярославович. 22 будівельних загони з України зводили село. Працювали з 7 години ранку до 19 години з перервою на обід. Молоді юнаки, не шкодуючи свого здоров’я, з великим ентузіазмом старалися до зими збудувати село, куди пізніше переселяли жителів, що постраждали від наслідків катастрофи. Сім’ї, що віками проживали на своїй землі змушені покидати свої домівки, все нажите майно, забравши тільки документи – і то не завжди. Їх переселяли в готелі, підселяли в інші родини, приміщення придатні для житла. Заборонялося їсти місцеві продукти, все завозилося з інших областей, люди не завжди це розуміли, було психологічно тяжко дивитися на їхні страждання. Стандартні будиночки не всіх задовольняли, не хотілося залишати свої будівлі часто набагато кращі. Анатолій Ярославович пригадує ті часи, коли йому потрібно було зовсім юному згуртувати свій колектив так, щоб унаслідок зайняти перше місце серед усіх загонів.
У вересні загін був нагороджений перехідним Червоним прапором – найвищою нагородою, багатьом вручили путівки на відпочинок у Болгарію та Югославію.
Студенти дякували Анатолію Ярославовичу за спогади і висловлювали сподівання, що така масштабна катастрофа на Україні більше не повториться.
Галина ФІРС,
завідувач музею історії вишу
При використанні цієї інформації обов`язкове посилання на першоджерело