![](/sites/default/files/styles/width_862/public/field/image/dsc_7378.jpg?itok=0UUZna9M)
Давно відгриміли і стали історією роки Другої світової війни. Проте людська пам’ять все частіше звертається до подій воєнного лихоліття. Для сивочолих ветеранів – це частина життя, яка постає у спогадах, ранах та нагородах, які й нині знаходять своїх героїв. Весняної пори у кожному селі й місті України віддають данину пам’яті полеглим воїнам і вшановують живих учасників Другої світової війни.
У Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки вже стало доброю традицією в ці травневі дні зустрічатися з ветеранами війни – нашими працівниками. 28 квітня студенти педагогічного інституту прийшли до музею, щоб привітати голову Ради ветеранів нашого вишу, доцента історичного факультету Вадима Кудя з Днем примирення і пам’яті жертв Другої світової війни, послухати спогади про нелегкі юнацькі роки, його участь у війні.
Народився і виріс у чудовому місті Ялті, що у Криму. Коли розпочалася війна, закінчив семирічку. Чотирнадцятирічний юнак мріяв здобути професію, навчався у школі на відмінно, та війна не дала такої можливості. Хотілося на фронт, але в такому віці реалізувати своє бажання наш герой не зміг. Пригадав першу зустріч із німецькими окупантами. Ще й до сьогодні робиться моторошно на душі, адже життя його було під загрозою. Це був початок війни, проживав він у двоповерховому будиночку на першому поверсі, а на другому його сусід – сімнадцятирічний Сергій зі своєю сім’єю. Прагнучи зробити щось героїчне, вночі Сергій повісив червоний прапор на місцевій електростанції, а потім утік у гори. Наступного дня прийшли поліцаї та німці. Вадимові дуже захотілося побачити, що ж там відбувається, тому піднявся на другий поверх. На щастя перекладачем була вчителька німецької мови. Вона ж урятувала Вадиму Олексійовичу життя, переконавши ворогів, що це була проста юнацька цікавість.
Рано втративши батьків, Вадим Олексійович став заробляти собі на життя. Працював учнем слюсаря на Ялтинському водоканалі, потім контролером, без відриву від виробництва проходив військову підготовку при міському військкоматі. Восени 1944 року був призваний в армію, де його призначили командиром стрілецького відділення. Неодноразово брав участь у супроводженні маршових рот на 4-й Український фронт. У лютому 1945 року йому присвоєно звання єфрейтора. Після війни, в кінці травня, переведений курсантом у 46-й навчальний полк, потім працював механіком-водієм САУ, пізніше його направили механіком-інструктором у 79-й окремий навчальний танковий батальйон у місто Рівне. 10 років прослужив у місті Луцьку. 1957-го закінчив вечірню школу, вступив на історико-філологічний факультет Луцького педагогічного інституту. Пізніше написав та успішно захистив кандидатську дисертацію. Нещодавно Вадим Олексійович вийшов на заслужений відпочинок. Викладацька робота, яка надзвичайно йому до душі, любов до людей, невичерпна енергія зробили його щедрим на добро. Пан Вадим пише вірші, в яких згадує нелегкі юнацькі роки, опалені війною.
Студенти сердечно подякували Вадиму Олексійовичу, побажали здоров’я, наснаги, родинного затишку та добробуту, великого земного щастя на довгі роки.
Галина ФІРС,
завідувач Музею історії СНУ імені Лесі Українки
При використанні цієї інформації обов`язкове посилання на першоджерело