Слова вдячності від Любові Василів-Базюк (лист подано без змін):
"Високоповажана Вчена Радо Східньоєвропейського національного університету імені Лесі Українки: пане ректоре Ігоре Коцан, пані доцент Оксано Рогач, пані Ірино Чарікова, керівник Центру канадознавства пані доцент Ірино Калиновська і всі шановні професори, студенти, гості!
Великою несподіванкою був телефон від д-р Валерія Полковського з привітом, що я отримала нагороду. Відразу підійшла до комп’ютeрa і прочитала два листи і оглянула знімки. Пані доцент Ірина Калиновська переслала, щоб повідомити, як відбулася Вчена Рада. Не знаю, чи я заслуговую на таке відзначення? Це велика пошана і гордість отримати золотий нагрудний знак СНУ імені Лесі Українки. Дуже дякую - сердечно дякую - за таку нагороду, відзначення. Я перечитувала кілька разів, щоб усвідомити, що це не сон, а дійсність, що дівчинка, яка в 10 років рятувала своє життя разом з батьками з села Боголюби, що так близько до Луцька, заслужила таке відзначення та нагороду на 90-літньому році життя.
Я була дуже розчулена, не було кому сказати, всі на праці. Тепер моїх дійсних друзів нема. Думаю, що комп’ютер тепер є моїм найближчим другом. Читає всі мої думки, турботи, переживання та хвилювання. Це ж здійсниться 76 років після 4 років життя на Холмщині, як прийшлось попрощатись з Україною. Не чути ніколи соловейків, кування зозулі, концертів жаб, не чути хрущів над вишнями, а все чути чужі мови та давати раду з новими викликами життя. Світлої пам’яті мій тато о. протоієрей Йосип Василів, який був великим патріотом, тримав валізки, чекав на поворот в Україну. Говорив: «Поїду в найменшу парафію, далеко від міста, щоб тільки бути в Україні, працювати зі своїми людьми!» Задовго прийшлось бути на чужині, бо діти та внуки мабуть не зуміють знайти місце в нових обставинах життя. Мені - бути далеко без опіки моїх дітей та онуків - було б дуже важко. Тому люблю Україну по інтрнеті, слухаю концерти Волиського Народнього Хору, слідкую за всіма приємними та трагічними подіями, в думках шукаю розв’язки на всі проблеми. Світлої пам’яті мій дружина Ярослав, підстаршина Дивізії Галичина, вийшов живим з-під Бродів, був поранений в Австрії, 5 місяців у лікарні, а коли в 1991 р. я сказала, що москалі підуть війною, то Ярослав відповів, я готовий іти воювати. Коли я нагадала його вік, то відповідь була: я досвідчений вояк, підстаршина, молодими треба і на фронті керувати. Але так не сталося, не дожив до війни…
Ця нагорода підбадьорює до дальшої праці, у голові вже пишеться нова моя книжка, перше в голові, а потім на комп’ютері.
Сердечно дякую Всім, що працюють над моєю книжкою «Крізь пекло на землі», перекладають, а це нелегко. Читають та виховують молоді покоління, нових провідників для нашої держави. Велика Вам честь і слава!"
З любов’ю та пошаною,
Любов ВАСИЛІВ-БАЗЮК