![](/sites/default/files/styles/width_862/public/field/image/dsc_0325.jpg?itok=CMuUsGyU)
22 травня науковці та студентство факультету філології та журналістики СНУ імені Лесі Українки мали приємну нагоду побувати на прилюдній лекції директора Інституту української мови Національної академії наук України Павла Гриценка «Українська мова як державна: проблеми, виклики і наші завдання».
Представила гостя та колегу товариству завідувач кафедри історії та культури української мови, професор Світлана Богдан. Перш ніж розпочати лекцію, Павло Юхимович від імені колег та учасників міжнародної конференції з діалектології привітав професора кафедри історії та культури української мови Григорія Аркушина із 70-літтям і подарував тритомне видання «Український лексикон». А самого ювіляра схарактеризував як видатного мисливця за українським словом, волинянина, який так залюблений у рідний край і так залюблений у рідне слово, що ця внутрішня енергетика передається у його словниках, у його статтях, навіть у його поставі.
Звертаючись до присутніх, Павло Юхимович зауважив, що сьогоднішня його тема зустрічі – це проблема об’ємна і вимагає не лекції, а цілого циклу лекцій. Проте, якщо коротко то мовив гість про найважливіше. А це, на його думку, відчуття гордості через те, що українська мова належить до старописемних давньослов’янських і європейських мов. Бо саме цю позицію нині намагаються використати у гібридній, антиукраїнській війні. Адже збереглося чимало автентичних пам’яток від ХІ століття, і там же є риси української мови, які непритаманні ні білоруській, ні польській, ні російській, а лише українській мові.
Якщо звернутися до історичних джерел, то, безперечно, українці мають величезну писемну спадщину. Кожне княже місто мало собор, у якому були Євангеліє і Псалтир, працювали писарі, й на це витрачалися величезні кошти. Тож наші пращури дбали й розвивали свою писемну культуру. Ще одним доказом цьому науковець вважає Хрещення Русі. Позаяк нас, українців, візантійці визнали рівними та гідними культурних зразків – високої писемної та загальної культури, які наші предки мали засвоїти із прийняттям християнства.
«Ми, філологи, дуже себе хвалячи, водночас залишаємося боржниками перед історією та наукою. Це пов’язано з тим, що ми досі не опублікували з вами і не підготували фундаментальних досліджень про багато пам’яток ХVІ, ХVІІ, і навіть ХVІІІ століття. І це велика наша провина, – вважає Павло Гриценко – бо події й надбання української мови, літератури, культури у ті століття вимагають значної уваги».
Пригадуючи особливості мовного простору у часи СРСР та заходи на державному рівні задля посилення ролі та використання російської мови, Павло Юхимович розповів: «Реальний мовний простір був так змодельований, що навіть той, хто любив з дитинства свою мову, навіть той, хто намагався зберегти себе у цій мові, дуже часто був поставлений перед вибором: або ти завтра без хліба, або ти зраджуєш свою мову, чи принаймні на 8 годин, коли ти працюєш. Тобто ділиш свою душу. Але перед цим поділом ти ще 5 років вчишся російською, а хлопцям усім – 2-3 роки російськомовної армії. Тобто система була так змодельована, що домінування російської мови було забезпечене». Безперечно, вихід зі складу СРСР дав новий виток в історії української мови, але наслідки мовної політики, яка реалізовувалася в радянські часи, ми відчуваємо й нині. А боротьба за все українське триває й нині. І як зауважив лектор, що за ці роки незалежності наша держава мусила проходити різні етапи розширення юридичного статусу української мови. Це і добре знані закони про ЗУ «Про засади державної мовної політики», ЗУ «Про освіту» й низка інших законодавчих ініціатив.
Проте й тут Павло Гриценко пригадав чудові взірці, варті наслідування: Конституція Пилипа Орлика, яку він мав нагоду опрацювати: «У ній написано, що перша особа держави не має права використовувати жодної копійки з казни. Він урядує, але живе на власні гроші. Це унікально. Тобто я хочу сказати, нам не потрібно бігти, десь у когось запозичати. Потрібно вивчити свій історичний досвід, свої напрацювання. Адже Конституція Пилипа Орлика писалася, виходячи з потреб українського соціуму».
Підсумовуючи свою доповідь, Павло Гриценко зауважив, що українська мова сьогодні однаково продовжує розвиватися. І один із чинників такого розвитку – літературний процес. Позаяк жодна з інших радянських країн не мала такої великої національної літератури, яку було вилучено з культурного простору. Події на сході України стали черговим імпульсом для творчості. Є чимало авторів, які по-новому зазвучали, це зокрема й ті ж військові, які під впливом моторошних картин бойових дій знаходять розраду у прозі чи віршах. І цього нема в жодній слов’янській країні.
Висловив прохання лектор і до студентів факультету філології та журналістики: «Завершуючи навчання у СНУ імені Лесі Українки, маєте виконати дві позиції: перша – це вивчити чи описати мову хоч одного західнополіського автора, тобто побачити самому й показати його внесок у літературну мову. А другий – університет має підготувати нове і розширене видання текстів Лесі Українки. Ось цими моментами ми покажемо, що будуємо свою українськомовну Україну і не чекаємо на вказівку зверху».
На «армію філологів» і причетних до неї, на думку гостя, чекає щоденна велика робота щодо удержавлення української мови. Не слід чекати, що хтось щось має зробити. Щохвилини кожним своїм реченням, кожною своєю поставою в комунікативному акті філолог повинен підкреслювати суть, красу, і значення української мови – творити українськомовний мікропростір навколо себе. «Нам потрібно боротися за ЗУ «Про освіту» та ЗУ «Про державну мову» – це наше майбутнє. Як ми змоделюємо правове поле, так воно спрацює. Народження дитини – це ще не народження ментальності. І зміна поколінь – це ще не зміна ментальності. І для цього потрібно докладати чимало зусиль», – резюмував директор Інституту української мови Національної академії наук України Павло Гриценко.
Відділ зв’язків із громадськістю
Фото Володимира ЛУК'ЯНЧУКА
При використанні цієї інформації обов`язкове посилання на першоджерело