![](/sites/default/files/styles/width_862/public/field/image/kravchuk.jpg?itok=GQl9fOBi)
Блажен той муж, воістину блажен,
Котрий не став ні блазнем, ні вужем.
Котрий вовік ні в празники, ні в будні
Не піде на збіговиська облудні.
І не схибнеться на дорогу зради,
І у лукавих не спита поради.
І не зміняє совість на харчі,
Душа його у Бога на плечі», – повторимо разом із Ліною Костенко її поетичний відгомін першого Давидового псалма, бо саме він, на мою думку, щонайбільше і якнайвичерпніше суголосний до особистості академіка Михайла Кравчука, життя якого найповніше відповідає цим сакральним максимам.
Богу дякувати, світ на початку ХХІ ст. нарешті знає, що цей унікальний, щедро обдарований Господом математик, – українець. Однак, на превеликий жаль, сьогодні так мало – лише мимохіть, принагідно – говоримо про одну з найвиразніших домінант цієї воістину неповторної особистості – мовну. Ймовірно, передусім тому, що дотепер у лінгвостилістиці вважається, що індивідуальні вияви, а отже, й особливі диференційні ознаки має особистість, реалізована лише в одному з функціональних різновидів літературної мови – в художньому, тобто, за узвичаєними стереотипами, властиві вони лише майстрам красного письменства, всупереч очевидним й беззаперечним реаліям: індивідуально-стильові риси не пов’язані лише з певним професійним статусом мовця, вони однаковою мірою можуть бути притаманні і вченому, й журналісту, й священникові, зрештою – кожному українцю, незалежно від фаху, соціального статусу, освітнього рівня. А тому спробуймо подивитися на особистість Михайла Кравчука крізь призму його наукової спадщини саме в цьому вимірі – як на одну з довершених мовних особистостей.
Однак на початку спробуймо хоча б узагальнено з’ясувати лінгвістичне трактування самої дефініції «мовна особистість», покликаючись на авторитетне лексикографічне джерело – «Стилистический энциклопедический словарь русского языка». Зауважмо щонайперше: мовна особистість – це «особистість, відображена в мові (текстах) і через мову, особистість, реконструйована в основних своїх рисах на базі мовних засобів». До того ж, у лінгвістиці це поняття завжди пов’язане «з вивченням мовної картини світу (МКС), яка представляє собою результат взаємодії системи цінностей людини з його життєвими цілями, мотивами поведінки, настановами і виявляється в текстах, створених цією людиною». А отже, моделювання образу тієї чи тієї мовної особистості потребує передусім з’ясування лексико-семантичного рівня її організації, а головне – реконструкцію «мовної моделі світу, чи тезаурусу цієї особистості (на основі створених нею текстів)» і встановлення «її життєвих чи ситуативних домінант, настанов, мотивів, що знаходять відображення в процесах породження текстів і в їх змісті, а також в особливостях сприйняття чужих текстів». Мовна особистість – багаторівневе поняття, додаймо – і багатогранне. Саме такою неповторною багатовимірною мовною особистістю й був, без перебільшень, наш земляк академік Кравчук, у чому беззастережно переконало мене читання його математичних розвідок.
Важливим джерелом моделювання образу академіка Кравчука, його мовної особистості, поза сумнівом, є спогади тих, хто мав можливість безпосередньо чути його лекції й оцінювати академічне красномовство. Зокрема, однин із його колишніх учнів П. Бондаренко відзначав як особливі стильові домінанти лекцій Михайла Пилиповича – жвавість і дотепність, на ствердження чого наводив такий приклад – преамбулу до порівняння нескінченно малих: «Не думайте, що нескінченно малі – бідні змістом об’єкти, що всі вони – одноманітні та сірі як коти поночі» [Цит. за : Михайло Кравчук : науково-популярні праці. – К., 2000. – С. 7, далі, покликаючись на це видання, в дужках зазначатимемо лише сторінку]. Мову його він кваліфікував посередництвом лише емоційно-експресивних елементів: «відшліфована, барвиста, з багатющою лексикою, справжня українська мова! Записуй і подавай до друку» [7].
Чіткість мовлення, логічна впорядкованість, на переконання іншого студента, М. Желєзняка, увиразнювали лекції Михайла Кравчука й надавали їм поетичної стрункості: «Думки його чітко нанизувались на якийсь стрижень, випливали одна з іншої, наче рядки в талановитого поета» [7]. Уміння найскладніші математичні положення викласти зрозуміло й доступно – ще одна сутнісна риса Кравчука-лектора. Мабуть, тому його лекції мали особливу магію – протягування аудиторії. Як свідчать його сучасники, до нього приходили люди різних спеціальностей. Одна з таких слухачок, українська громадянська діячка, публіцист, політв’язень Надія Суровцева в спогадах пише, що вечорами вона слухала в українському вільному університеті математику «у викладі молодого талановитого вченого Кравчука», в якому їй найдужче імпонувало й вабило те, що «він викладав вищу математику українською мовою» [7].
Всі очевидці акцентують увагу на своєрідній поведінці Кравчука-лектора: «Формули на дошці не писав, а малював, як митець-кресляр, тримаючи крейду завжди тільки двома пальцями (великим і вказівним). Рухи пластичні. Дійшовши до правого краю дошки, описував півколо правою ногою і опинявся біля лівого краю...» [7].
Його лекції математик М. Чеботарьов кваліфікував як «винятково яскраві та чіткі» [30]. С. Зуховецький зауважував, що «в устах Михайла Пилиповича» українська мова «звучала, як пісня», а тому в розмовах із ним він почував себе скутим «мовною проблемою»: йому «хотілося говорити з ним по-українському, та це здавалось … профанацією тієї чудової м’якої мови, якою він послуговувався (як на лекціях, так і вдома), а розмовляти російською здавалося неповагою до його віри в багатогранність і гнучкість української мови, в те, що це мова не тільки народних мас, але й інтелігенції» [30–31].
А отже, всі, хто мав щастя слухати академіка Кравчука, за різності оцінок і характеристик його мовної особистості, одностайні в одному: він мав надзвичайний, неповторний дар красномовства й бездоганно володів найрізноманітнішими стилістичними регістрами наукового мовлення. Мабуть саме тому його стиль у спогадах учнів, колег завжди співвіднесений із позитивно забарвленими конотаціями найвищих експресивних регістрів: віртуозність, благозвуччя, семантична структура яких експлікує семи ’довершеність’ і ’неповторність’. А ще – ’гарна’, ’красива’, тобто вишукана.
Для ствердження й переконливості теоретичних міркувань щодо присутності «поезії» в математичних текстах академіка Кравчука як органічної й умотивованої складової його індивідуального наукового стилю вдамося до кількох цитувань його праць: (із «Вплив Ейлера на дальший розвиток математики» і «Простір, час, матерія»), щоб усвідомити правомірність твердження Лесі Українки про те, що наука не має говорити мовою «сухих, безпристрасних мумій», а певної у своїх поглядах людини, а головне – пересвідчитися в тому, що й високі наукові істини можуть слугувати виявом індивідуальної неповторної мовотворчості, в чому переконує навіть побіжне ознайомлення з мовно-стильовими параметрами його наукових студій. Вслухаймося в ці тексти: «Ейлерова слава й популярність є наслідок не тільки незрівняної сили його генія. До них спричинилася надзвичайна ширина його засягу (вслухаймося: яке мелодійне слово засяг, тобто здобутки, бо засягати, за Б.Грінченком, це «добувати», хоча вжитий Кравчуком іменник не фіксований жодним лексикографічним джерелом) в науці; трудно вказати таку ділянку математичних наук, де б він не утворив нової галузі або могутньо не посунув наперед її розвиток. Цей, за висловом д’Аламбера «диявол у людській подобі», натворив за своє життя (при тім довгі роки в сліпому стані) більше, аніж за цей час середня людина могла б просто списати. На протязі півсотні літ по його смерті Петербурзька Академія видавала його рукописи і ще останніми часами брошурувала й випускала в світ його книги, надруковані на початку ХІХ століття» [46] і «З найбільшою певністю «вічним» елементом у ній треба вважати критичний аналіз і трансформацію поняттів простору й часу. Ця частина теорії могла б упасти мабуть лиш тоді, коли б якимись неймовірно точними засобами було виявлено неправдивість твердження про незалежність швидкости світла від інерціяльного руху спостерігача, тоб-то уневажнено, (яке славне і забуте, на жаль, слово – уневажнено. – С.Б.) хоч би частинно, результати Майкельсонової спроби та инших рівноважних спроб. / Що ж до цілої системи електромеханіки та загальної теорії тяжіння, пишними взорами витканих по цій основі, то критична наукова думка такої певности мати не може. Не кажучи вже про несподіванки, котрих із кожним днем можна чекати від «мікроскопичного» вивчення будови матерії, – припущення разом зі згаданими першоосновами високої імовірности де-яких гіпотез значно сумнівніших, певна довільність та необгрунтованість їх вибору – викликають законні закиди» [142]. Пор. також фрагмент із праці «Сучасний атомізм» : «Насамперед треба зазначити, що через бідність експериментальних даних про будову атомових серць та можливі рухи в них – Борова теорія обмежується вивченням рухів та конфіґурацій самих периферичних електронів. / Завдання щасливо спрощується тим, що при такім обмеженні детального знання конструкції серця й не треба. Досить того, що його поперечник дуже малий проти поперечників орбіт периферичних електронів. Отже можна вважати без помітної похибки, що весь заряд серця купчиться в одній точці. Беручи під увагу незначність маси периферичних електронів, можна сказати, що їх рухи визначає цілком цей зосереджений заряд атомового серця. Отже задача про рух електронів під упливом електричних сил у атомі, як і гадав Перен, повинна бути подібна до задачі про рух планет круг сонця, під впливом сил тяжіння» [164].
Як природньо звучить Кравчуковий текст у правописній одежі 1929 року, відродження якої в наші дні залишається, на жаль, нездійсненною, фатаморганною мрією: «Пітаґорова теорема дає иншим змогу висловити таке твердження що до властивостей Евклідового простору: всякий рух цього простору в цілому, що не деформує твердих матеріальних тіл, нерозривно з ним звязаних, не порушує Пітаґорової залежности ні в однім із прямокутників, які тільки можна собі уявити в тому просторі. Иншими словами, в наслідку такого руху простір лишається Евклідовим» [136]. Згадаймо побіжно й інші взірці толішньої мовної парадигми, серіяльна формула, Айнштайн, роля, етер, швидкости, хімія, звідомлення, метода, вислід величезної кількости, моделя, метода тощо.
Принагідно варто акцентувати увагу на частотному використанні образних, зокрема, метафоричних, метонімічних, порівняльних елементів у наукових (і передусім – науково-популярних) працях академіка Кравчука, наприклад: стійкість електронних рухів [165]; Бор геніально заповнив цю галявину [165]; Цю роботу блискучо почав (1913) Бор [164]; Подана моделя водневого атома є лише перше наближення [167]; Класична механіка знов припускає гіпотетично, що [127]; За довід на користь цього твердження Ньютон уважає таку спробу [127]; Всі вони (математики XVIII ст. – С.Б.), а особливо Лейбніц, революціонізували наукову думку, намагаючись вирвати її з обіймів античної традиції, що явно заважала вже тоді дальшому прогресові математики [45]; Броунів рух є своєрідне perpetum mobile [144]; згаданий принцип термодинаміки не має абсолютного значіння й перестає бути справедливий у таких малих обсягах, де матерію доводиться вважати не за одноманітне суспільне середовище, а швидче за рій дрібної мошки-молекул, що хаотично товчеться в занятім нею обсягу [144]; Гельмгольц подав думу про атомічну будову самої електрики, припустивши, що такий атом електрики як раз є заряд водневого йона, і тим щільно підійшов до великого порогу, що наука переступила при кінці ХІХ століття винаходом катодних промінів (Гіторф, Крукс, 1874), Рентгенових промінів (Рентген 1895) та радіоактивних річовин (Бекерель, 1896) [146]; Пуанкаре, що дуже прихильно поставився до революційного радикалізму теорії, висловив певність, що фізики ще довго не перекроять свого мислення на її штиб [137]; Хоч сам Айнштайн рішуче поховав етер (разом із абсолютним часом), відібравши у нього, по власному вислову, останню механічну властивість, що її ще залишив Лоренц, – непорушність, але такі значні представники науки, як Леонард обороняють фізичну реальність етеру, як основи фізичних спекуляцій [137]. Усі образні найменування в текстах Кравчука – не ґандж, а функційно вмотивовані одиниці, підпорядковані визначальній функції побутування мовно-виразових елементів в науковому мовленні: полегшеному й адекватному сприйняттю наукової інформації.
Зі стилістичних фігур Михайло Кравчук найчастіше вдавався до різних видів повторів – особливо частотні в його працях лексичні повтори (щоб відчути смак Кравчукового стилю вдамося знову ж таки до цитування: «Тим часом просто лінійний одноманітний рух у розумінні нової механіки деформує тверде тіло (Лоренцове вкорочення), деформує звязані з ним прямокутники, порушує Пітаґорову теорему – на весь час, поки тіло рухається» [136]); пор. також його характеристику «вченого іншого типу» – Леонарда Ейлера: «Замість революціонізму в філософському світогляді і наукових ідеях – консерватизм соціально-політичних і філософських поглядів і піетет перед авторитетом учителів. Замість тенденції до творення загальних настановних принципів і універсальних теорій – рішучий нахил до розробки конкретних задач і до обгрунтування сміливих наукових здогадів революційної доби науки. Замість невеликої об’ємом, але неймовірної сміливістю, концентрацією та багатством думки продукції основоположників нової ери в науці – колосальний феєрверк, навала десятків томів праць, буйна широка ріка наукової думки, звільненої потужним натиском доби великих попередників» [45]), риторичні питання (напр.: Чому, справді, газ не поглинає в однаковій мірі всі ті проміні, що він їх може випускати, а лише деякі? [167]).
Правомірно, на наш погляд, виокремити також як домінувальну складову ідіостилю Кравчука, про що, н жаль, нерідко забувають сучасні вчені, – особливо шанобливе ставлення до колег – сучасників і попередників у науці, що вербалізоване в спеціальних позитивно маркованих оцінних конструкціях на зразок найбільший сучасний математик (Гільберт) [142], геніальний російський математик (Ляпунов) [185], славетний бельгійський математик (de la Valléе Ponssín) [185], основоположник математичної культури нашого народу (В. Левицький) [206], неоціненний математик (Laguerre’а) [210]. Хоча подібні, почасти навіть надто експресивні характеристики, не позбавляли жодним чином почуття міри й справедливості оцінок академіка Кравчука, як-от щодо Ейлера: «Поза цим він був людиною середньою, що задовольнялася з низькопробної ходової, подеколи, може, вульгарної філософії тодішнього буржуазного загалу, не виходили поза межі релігійної традиції і побутових чеснот сучасного йому міщанства» [46]. Привертає увагу й те, з якою шанобливістю й почасти пієтетом ставився Михайло Кравчук до мовостилю інших авторів.
Не менш стилістично увиразнена в текстах Михайла Кравчука вся система метатекстових одиниць, що правомірно вважається диференційним елементом і наукової комунікації, і наукового етикету. Значна частина таких одиниць, актуалізована в його численних працях, віддзеркалює її питомий національний словесний вияв, не позначений інтерференційними впливами радянської доби на мову української науки, що уможливлює (за умов детального вивчення всієї системи) реконструкцію традиційного, а не привнесеного (й штучно впровадженого) наукового метатексту. Назвемо хоча б деякі, найбільш характеристичні для його стилю: насамперед треба зазначити; проте, їй очевидно бракує обґрунтування; проте, нема підстав переводити повну аналогію між атомом та планетною системою [164]; високопевний довід цьому маємо в спектрах [165]; як добре відомо [165]; згідно з уявленням Лоренцової теорії [165]; загально кажучи [145, 165]; краще сказати [149, 165]; маємо підстави сказати [166]; звертаючись до найпростішого з атомів, водневого, ми конкретизуємо ці загальні принципи так [166]; зауважмо [125]; Инакше кажучи [124]; Добре відомий є факт, що [127]; Невважаючи на велику відміну від Лоренцової теорії промінювання, Борова теорія теж цілком добре пояснює Зееманів ефект, а окрім того [168]; докладніші досліди показали [143]; докладні досліди показують [144]; тимчасом, як термодинаміка твердить, що [144]; З цього погляду [145]; Докладний математичний розбір показує, що [145]; нагадуючи, що ..., бачимо [146]; Глибші міркування (Больцман) доводять, що [146]; Не вважаючи на силу доводів, що їх ХІХ століття зібрало на користь атомічної гіпотези [, 146]; Отож спроби з Круковими трубками дають змоги визначити [147]; можна було сподіватися [147]; є багато підстав приняти перше. Глибші досліди вододять [148]; Окрім катодних промінів, у Круксовій трубці спостережено ще [149]; Так кінець-кінцем установлено, що [153].
Суттєво те, і на цьому щонайперше маємо акцентувати увагу кожного, передусім молодого українського вченого і не лише математика: Михайло Кравчук, написавши понад 180 наукових праць (статей, підручників, посібників, монографії), репрезентував свої наукові набутки, за поодинокими винятками, українською мовою (до речі, не вивчаючи її жодного дня в гімназії).
Не можна оминути увагою ту роль, чи якби сказали на початку ХХ ст., роллю академіка Кравчука в процесах українізації. Як зауважує він сам у праці «Математична наука на Україні» (за десятиріччя 1918-1928» у 1923 році лише 2 професори читали математику у вишах Києва українською (одним із них був, очевидно, він сам), а на кінець 1927 року вже «увесь математичний» викладовий процес у столиці був українським (факт симптоматичний і гідний наслідування для наших сучасників!). Для Михайла Кравчука завжди аксіоматично звучала теза: створення української математичної науки – підґрунтя розбудови Української держави, а тому відомий Кравчуківський симбіоз математика + Україна поєднався в ємне любов, органічно утворивши перифраз, що став відомою сентенцією академіка. Саме тому упродовж багатьох літ Михайло Кравчук неухильно дбав про створення української математичної термінології. Цим позначена і цілком зрозуміла мотивація його неухильної, невтомної й постійної уваги щодо її вдосконалення.
Зауважмо, його любов була конкретною й дієвою. Вона вибудовувала передусім українську математику, а отже, за його переконанням, будувала водночас Українську державу. Інструментом цього славетного будівничого була довершена в руках майстра українська мова. Варто нагадати хоча б одну – фундаментальну монографію Михайла Кравчука «Застосування способу моментів до лінійних диференціальних та інтегральних рівнянь» (1932, 1936), щоб відчути, наскільки полонила його поезія формул і чисел.
Увесь математичний світ дотепер послугується епонімічним найменуванням многочлени, формули Кравчука (про це, до речі, згадувалося на захисті однієї з дисертацій на нашій спецраді з української мови), що вже саме по собі стверджує значущість його особистості в цій науковій царині.
Не менш вагомий вектор мовотворчості Михайла Кравчука, що позитивно впливав (і мав би дотепер впливати!) на подальший розвиток українського наукового мовлення – його переклади математичної літератури українською.
Кількома словами зосібна хочу відзначити довершений епістолярний стиль Михайла Кравчука, що вирізняється передусім вишуканістю й шляхетністю мовної поведінки, репрезентованої в надзвичайно шанобливих етикетних виразах на зразок: За цю високу честь дозвольте у Вашій особі скласти Науковому Товариству глибоку подяку [202]; Матиму за честь і за приємний обов’язок, на Вашу ласкаву пропозицію, і надалі співробітничати в «Збірнику» [202]; Отож при нагоді чи не були б Ви ласкаві дати мені відомості про ... [204]; Прошу прийняти вислів моєї глибокої пошани [204]; Здоровлю Вас із святом, хоча й запізнено, і щиро бажаю здоров’я та спокою духа [204]; Велика Вам дяка за пам’ять [205]; З глибокою пошаною до Вас [207]; Перепрошую за неохайне писання – дається взнаки крайня втома [213].
Мене особисто в стилі Михайла Пилиповича вражає якась дивовижна легкість викладу інформації і магнетизм слова, що увібрали, очевидно, особистісну залюбленість автора в нього. Воістину, кажучи словами Лесі Українки, тільки те може бути цікавим для інших, що сам автор творив із зацікавленням і любов’ю. Любов’ю пізнання математичних глибин наснажене кожне висловлення в його текстах. Любов до основ українознавства – його мови – випромінює кожен рядок його наукової спадщини. В ньому з Божої ласки гармонійно поєдналися два таланти – науковий і лінгвістичний, подарувавши світові, неоцінéнний (і на жаль, дотепер повною мірою непоцінований) скарб – довершену мовну особистість: Михайла Кравчука.
І насамкінець: сьогочасний світ завдяки зусиллям таких ентузіастів, як Ніна Вірченко, працівники Човницького музею, знає, на щастя, що він – українець. На часі, аби український світ, щонайперше науковий, пізнав академіка Кравчука як неповторну мовну особистість. А для цього потрібно зробити перший вагомий крок (і я думаю, що це під силу нашому національному університету) – видати його найвагоміші праці, щоб розпочати системні наукові студії і його унікальної мовотворчості.
Світлана БОГДАН,
завідувач кафедри історії та культури української мови
СНУ імені Лесі Українки
При використанні цієї інформації обов`язкове посилання на першоджерело