Які джерела поетичного мислення? Що спонукає людину творити словом? Звідки береться сміливість і наївність у наш прагматичний та раціональний час говорити про відомі речі ніби вперше, демонструвати здатність глибоко мислити й тонко відчувати, відтак передавати думки й почуття через словесні образи?
Приводом до написання цього короткого огляду є вихід друком низки поетичних творів студентів інституту філології та журналістики СНУ імені Лесі Українки. Власне, його матеріалом стали й тексти, які вдалося «підгледіти» в соціальних мережах чи які просто потрапили в руки, – тобто ще не опубліковані чи й такі, що через різні причини опубліковані не будуть. Таку аж надмірну свободу при підборі аналізованих авторів та їхніх творів пояснюю своєю метою – спробувати іншими очима, з літературно-критичного, а не з педагогічного боку подивитися на нібито добре знайомих студентів.
Спроба виявилася вдалою… Отож…
… про цікаві знахідки
Їх багато. Не новина, що студенти-філологи пишуть поезію. Це радше закономірність, особливо коли йдеться про студентів ІФтаЖ СНУ, де для творчого самовияву є багато можливостей – різноманітні мистецькі конкурси, діяльність «Літературної кав’ярні» та «Літературних посиденьок», організаторами яких є молоді поетеси – викладач Наталія Шульська та студентка спеціальності «Видавнича справа та редагування» Аня Яблучна. Не дивно, що й серед випускників-філологів нашої альма-матер багато знаних волинських поетів: Василь Слапчук, Андрій Криштальський, Микола Мартинюк, Павло Коробчук, Олена Кицан, Софія Стасюк та ін.
Але кожна нова зустріч із довершеним твором молодого автора – то маленьке диво відкриття і пересотворення світу. І таких відкриттів, читаючи твори студентів ІФтаЖ, я зробила чимало…
У черговому випускові альманаху Волинської обласної організації НСПУ «Світязь» (4/19 за 2013 рік) є невеличка добірка віршів молодих поетів, серед яких студенти інституту філології та журналістики СНУ імені Лесі Українки Юлія Фінковська, Тетяна Регешук та Володимир Грисюк. Сам факт такої публікації – вже визнання поетичних здібностей серед творців і знавців художнього слова, яке має спонукати не зупинятися на досягнутому, а ще більше працювати над собою.
Наразі зроблено чимало і найважливіше: молоді автори вже мають власний упізнаваний поетичний почерк, що є безперечною ознакою творчого обдаровання.
Скажімо, Юлія Фінковська (авторка поетичної збірки «Трояндовий чай», що вийшла друком у тернопільському видавництві «Терно-граф» у 2012 році»). Вона наділена особливим умінням давати ім’я поезії – таке, що саме вже є поезія і що, його прочитавши, одразу хочеш зануритися в текст. Ось дивіться: «Любити – не реакція на зиму», «Птахи твого дихання», «Рибою, але не їжаком», «Залиште відстань мапам», «Комуналка в серці», «Коли тобі холодно, твій янгол плаче», «Розмандаринене сонце», «До втрати свідомості (апельсиновоніжне)», «Зелений чай (у ритмі «когосьчекання»)», «Брехня як спеція», «Потріскані судини підвіконь...», «Міжсекундне...», «365-ий день особистого серпня», «(С)ніжне», «Заримована в тебе» – смакує, правда ж?
Поетичний світ Юлії Фінковської – стишено-камерний, граційний і витончений, далекий від гучної «суєти». Її фраза переважно м’яка та розлога, але подеколи раптом жорстка й виразно стисла – завдяки непоетичній лексиці (скажімо, наукової чи офіційно-ділової термінології), якою авторка вміло жонглює. То по-дівочому чистий, то раптом іронічний вірш тішить свіжістю і безпосередністю світовідчування, якоюсь майже наївно-дитячою мудрістю вірити в диво і казку, бо ж таки дійсно «усі ми – насправді просто старіючі діти», яким потрібен теплий дотик рідної руки і затишні аромати казкового дому із дитячої мрії: запахи м’яти, меду, цитрусів і шоколаду. Саме так пахне поезія Юлії Фінковської – «дівчинки», що «гріється віршами», «вірить у сни» і «назавжди інфікована сонцем».
Зовсім по-іншому звучить поетичне соло Тетяни Регешук. Її жорсткувата, без сентиментів поезія просякнута здоровою молодіжною брутальністю, що бунтує проти сірості буднів, схематизму і догматичності. Навіть коли ці догми, схеми чи канони – Боже провидіння чи «лейтмотиви його історії», що «задають кольорів епосі», «відбиваються рикошетами і зісковзують прілим пасом»… Власне, богоборництво, чи то пак відверте несприйняття штучності й театральності, «дурних гримас», в які швидко сповзають всякі «апостоли», – мотив, характерний для авангардистської поезії, дух якої відчутний у манері Тетяни Регешук.
Авторка наділена вмінням підкорювати читача ритмом свого вірша. Її поезії притаманна напруга, навіть якась особлива творча агресія, але вона принципово не наївна, бо пропущена крізь потужну рефлексію. Це дуже насичене, густе письмо, крізь образи і нашарування смислів якого подеколи доводиться продиратися. Тут символічні мотиви сусідять із грубою побутовою реальністю, тут немає легкого вітерцю лірики, м’якої інтимності, красивих метафор, милої образності. Авторка не уникає вульгаризмів, жаргону, просторіччя, віддаючи данину реалістичності, подеколи вона не гребує й натуралістичними елементами. Вірші Тетяни Регешук – не для смакування, вони вимагають серйозних зусиль. Їхній поетиці притаманний аграматизм – свідоме порушення правил синтаксису, що призводить до своєрідного ефекту переплавки словесного матеріалу, створення трансгенного мовного продукту – в дусі синтетичного міського простору. Власне, саме урбаністичною за духом, а отже, найбільш суголосною сучасній добі видалася мені поезія Тетяни.
Творчі знахідки Володимира Грисюка – насамперед у царині верлібру. Це справді чоловіча поезія, його поетична мова – раціональна, зжата, без зайвих прикрас. Поезії вибудовуються майже як логічні умовиводи – засоби здобування нового знання, у процесі яких здійснюється перехід від відомого до незнайомого, що увінчується підсумком – остаточною думкою спостережень і міркувань. Основний об’єкт поетичного осмислення Володимира – психологія стосунків, спроба осягнути власне буття крізь призму існування Іншого (іншої статі, свідомості, іншого погляду на світ) і подеколи жаль від усвідомлення марності таких спроб: «шкода / що поміж наших душ / стоять єгипетські ієрогліфи / шкода / що ти не я».
Ще одна студентка ІФтаЖ – Іванна Денисюк – автор поетичної збірки «За крок до серця» (2014), що вийшла друком у ПВД «Твердиня». Як слушно зауважує в передмові до збірки Петро Коробчук, «юна Іванка приходить з юними віршами», де ще подеколи бракує і технічної вправності, й індивідуального почерку. Проте найважливіше, що робить збірку цікавою, здатність молодої авторки відчувати буденні речі метафорично, причому в найкращих своїх зразках ця метафора свіжа та незаяложена. Вдаються Іванні пейзажні образи. Часто вони творяться на основі персоніфікації: «Холодний вітер пантрував рожеві ночі, / Черешні шепіт проганяв дрімаючу сову», «Рожеві хризантеми під сніжним покривалом / Чекали дотиків осіннього тепла», «Вечірній дощ із запахом смачної кави / Ткав павутиння насолоди по землі», «Будуть знов холодні ранки годувать морозом» та ін. Час від часу молода авторка вдало стилізує свій текст під фольклорну, народнопісенну традицію: «Кожне слово пам’ятає дівка-осінь, / Всенькі ноти проспівала дівчина-зима. / Де ж ту дівку-весну носить, / Мабуть, в неї совісті нема?» Власне, вміння вдивлятися в природу, тонко відчувати її – це в дусі української романтичної натури, носієм і репрезентантом якого, безперечно, є Іванна Денисюк.
Серед студентів інституту філології та журналістики СНУ імені Лесі Українки багатогранністю творчого обдаровання вирізняється Анастасія Ушинська. Її поезія чиста і безпосередня, відверта, позбавлена штучності розмова з собою і з Богом. Бо, власне, все інше, крім божественної любові, яка є мірилом усіх і всього, частинне. Це усвідомлення проступає крізь кожен рядок поезії Анастасії. Вимірювати власне Я такою міркою – значить, рости в духові.
Особливо щемка інтимна поезія молодої авторки. Вона різна: то лапідарно відточена і по-дорослому скупа (як-от у поезії «БЕЗТЕБЕ. Спорідненому»: «Безтямно. / БезТебе. / Закохана. / Темно. / БезНеба. / Сполохана. / Спасибі. / СпасиБог. / Тебе»), то, навпаки, з повільним ритмом, оповідна, некваплива, як-от у чудовій поезії «Давай наше знайомство розпочнеться із того, що ти мені нічого не скажеш...», де Настя демонструє найкращі риси свого поетичного таланту – вміння тонко, поетично і небанально передавати інтимне, а на рівні поетики твору – добре володіння ритмом фрази, здатність за рахунок його зміни впливати на рух настроєвості поетичного тексту.
Анастасія Ушинська випробовує свої сили і в перекладацькій діяльності: вона є автором низки вдалих перекладів з англійської та польської, зокрема з Б. Лесьмяна, В. Шекспіра, Р. Кіплінга та Дж. Донна – одного з найскладніших для перекладу англійських поетів, представника т. зв. «метафізичної школи».
Талант Насті не залишається непоміченим: взявши участь у поетичному конкурсі, вона пройшла відбірковий етап, у якому брали участь кілька сотень учасників з усієї країни, внаслідок чого її поетичні твори були відібрані до друку київським видавництвом «Samizdat» в альманасі сучасної української поезії.
Ще одне моє відкриття – творчість Лілії Мартинюк, студентки магістратури зі спеціальності «Українська мова та література». Емоційну основу творів Лілії, головне авторське переживання, панівний лад її віршів можна означити як тривожно-песимістичний. Це переважно інтровертно-медитативні тексти, своєрідні поетичні рефлексії, що характеризуються поглибленою зосередженістю ліричного суб’єкта на власній екзистенції – внутрішньому бутті, тому непізнаваному, ірраціональному в людському Я, внаслідок чого людина є конкретною неповторною особистістю. Очевидно, саме тому одвічні супутники людини – простір і час – стають об’єктами поетичного осмислення молодої авторки. Передчуття і пам’ять – координати сакрального поетичного світу авторки. А тут-і-тепер – то найчастіше мінус-простір: «Я не повинна гортати сторінки, / пам’яті чорні касети мотати. / Я зацвіту колись ніжним барвінком, / хтось буде в коси мене вплітати. […]. Мойри торкають мереживо пряжі. / Скоро-он візьмуть ножиці в руки. / Я оспіваю вологі тумани. / Я обираю дороги пилюки».
Поетична манера Лілії Мартинюк навдивовижу візуальна, подеколи її вірші – розлоге живописання, яке найближче за духом до естетики сюрреалізму. Втручання живописного начала в поетичний світ молодої авторки не випадкове: Лілія – здібна художниця, з оригінальною творчою манерою. Скажімо, цікава у цьому ракурсі поезія «Трухлявий, поїджений шашелем / дубовий стіл…», де створений образ старого стола, що «пильнує свою таємницю» і «все своє» «носить у собі». Або раптом авторка прокидається сюрреалістичними візіями, із сукупністю візуально-чуттєвих вражень, серед яких уже не розібрати – де океан, де власне Я і в яких вони нетрях часу, свідомості й тіла (і чийого – людини чи риби?) перебувають (поезія «У моїх венах тече вода»).
Часто Лілія використовує персоніфікацію. Це ніби не такий уже й новий засіб творення поетичного, проте авторці щоразу вдається подивувати несподіваним ракурсом, як-от: «За вікном невидимий ворог / шматує і так обідрану крону дерев, / тягне, витягує з них останні соки. / Дерево безхарактерне. / Йому ламають пальці. / А воно мовчить. / А воно непохитне. […]. Скульптура незворушності. / Споглядання одвічності».
Улюблений формальний прийом Лілії Мартинюк – парцеляція (стилістична фігура, в якій частини єдиного речення інтонаційно і графічно розмежовуються як самостійні речення). Цей прийом актуалізує окремі мікрообрази, передає емоційно-психічний стан ліричної героїні, створює в читача ефект безпосередності відчуттів, на які зорієнтоване зображення, і, звичайно, є додатковим чинником, що впливає на ритмомелодику вірша, наприклад: «Шикуйтеся ж, дні, / вітрами отесані. / Кусані. Зідрані. / Люті. Нечесані». Поетичний синтаксис відображає переривчасту пристрасність мови, між словами – цілий Всесвіт.
Серед інших прийомів авторки – поєднання засобів каталогізації та антитези, що разом із семантикою апелятивності та поетикою парадоксу творить вірш, просякнутий внутрішньою напругою, здатний катарсично впливати на читача.
Завершуючи розмову про поезію Лілії Мартинюк, радо анонсую вихід у світ першої збірки молодої поетеси, що зараз готується до друку.
Аліна Ольхович – ще одне яскраве ім’я на літературній карті ІФтаЖ. Її поезія, очевидно, найбільш зріло-жіноча. А образ ліричної героїні, що постає перед читачем, – образ сильної, небуденної особистості. Твори насичені експресивністю, надривністю, зухвалістю, вони часто виткані із заперечень і протиріч. Стихійна сила її натури надміру велика. Через те складається враження, що вірші Аліни – поетичний щоденник пристрасної, бунтівної жіночої душі, написаний з усією душевною щедрістю і марнотратністю. Власне, асоціація зі щоденником виникає як мінімум через дві яскраві особливості поетичної манери авторки. По-перше, йдеться про міру інтимності, яку Аліна має сміливість демонструвати, коли говорить про кохання, яке є однією з основних тем її поезії і має багато різних інтерпретацій: це ніжне, проникливе почуття і безоглядна й жагуча стихія, гра й іспит, найбільше диво і простір буденності… По-друге, асоціації із жанром щоденника виникають через саме оці буденні й побутові образи, які авторка органічно вплітає у своє поетичне мислення: порожні філіжанки з кавовою гущею, що «осіла чорнильними плямами» («Вранішньо-кавове»), «темні плями на стелі», що потребують «термінового капремонту» («Якби ти знав (с)») чи затори на дорогах («Keep calm») сусідять із отим духом виняткових почуттів. Або от уже геть студентсько-філологічна інтимна лірика – поезія «Непаристі», де зустрічаються підготовка до іспитів, праці Потебні, постійні депресії, «фонема непариста – |м| / люди непаристі – ми / фонема непариста – |в| / непаристе слово – відчай».
Часто Аліна послуговується поетикою цитування: алюзії та ремінісценції сприяють творенню розгорнутого, багатошарового підтексту.
З того прочитаного, що найбільше сподобалося, – вірші «Кінець світу», «Малиновий джихад», «Keep calm», «Стихія». Це хороша поезія. Рекомендую! І знаю, що й далі слідкуватиму за новими дописами Аліни Ольхович (псевдо «мАліна») у «Клубі поезії».
Насамкінець. Є серед студентів-філологів ті, хто не цурається випробовувати свої сили в царині комбінаторної поезії – різноманітних форм анаграм, паліндромів, акровіршів та ін., що відкриває можливість перемістити процес читання на новий рівень – мовної гри. Хай би що там говорили про формалізм та нібито несерйозність такої творчості, ніхто не зможе заперечити, що автор тут має демонструвати неабияке мовне чуття, вміння реагувати на найтонші відтінки слова, віртуозно вправлятися з ним. Що, власне, наші студенти-автори своєю творчістю доводять. Серед найцікавіших спроб у жанрі тавтограми (вірші, всі слова яких починаються з однієї і тієї ж букви) – цикл поезій у прозі Аліни Ольхович «Малинові монофони», вірш Лілії Мартинюк «Хочу», а також «творчий експеримент» Юлії Фінковської «Фантазія (Алфавітне)», де кожен окремий рядок твору складається зі слів на одну й ту ж букву.
Зустрічаються в доробку студентів ІФтаЖ й акровірші: «Акро-емоції» Юлії Фінковської, «Про спокусу / гріх / зраду» Аліни Ольхович (ця поезія – довершений «алфавітний акровірш», в якому перші літери віршів утворюють алфавітну послідовність), «Магія слова» Анастасії Ушинської (за визначенням самої авторки, це акро-верлібро-вірш, де не лише перші, а й останні літери рядка утворюють словосполучення).
Анастасія Ушинська також є автором оригінального диптиха «ЩИТ ВІРИ» з дворядкового і трирядкового паліндромів (вірші можуть читатися зліва направо і справа наліво, зберігаючи тотожний зміст):
А найбільш над усе візьміть
щита віри…
(Біблія. Еф. 6:16)
А ТИСЯЧІ РАДАРІВ…
ВІРА – ДАР. ІЧ, Я СИТА!
АМЕН.
А ТИ ЩЕ СОБІ БОСЕ.
ЩИТА НЕМА.
Огляд цікавих знахідок направду вийшов далеко не повний: є серед студентів інституту філології та журналістики СНУ багато інших здібних і перспективних авторів. Згадаймо Аню Яблучну, Андрія Мошкуна, Ярославу Козік, Наталію Книш, Олександру Рахімову, Людмилу Роспопу, Катерину Шклярук та ін. Розмова про них, сподіваюся, попереду…
… про те, як зустрічаються слова
Справжня Поезія (ота, котра з великої літери) має властивість повертати слову його первісну свіжість. Стерті, до кінця «виговорені» нами слова, які втратили свої образні властивості й живуть тільки як словесна шкаралуща, в поезії знову починають неповторно сяяти і звучати, виділяти пахощі…
Поетичне сприйняття життя, всього, що нас оточує – чи не найбільший дар, що дістався нам від пори дитинства. Тому поети, з їхнім умінням видобувати з-під шкаралущі штампованих нашарувань і стертих значень незаяложене образне слово, – люди, здатні у слові відкривати нові, небачені світи – як це щодня роблять маленькі діти, пізнаючи довкілля. Або зменшу масштаб (але не відчуття за-чудо-вання, яке виникає від цього акту): поетична образність – це коли слово, зустрівши інше слово, дивується і новому знайомству, і самій зустрічі.
Таких несподіваних зустрічей слова зі словом у поезії наших авторів-студентів чимало. Оце зібрала поетичні образкú, як намистини, і тепер розкидáю – ловіть, угадуйте де чиї: «Колючі будні сірим пір’ям перепілок / Вп’ялись у простирадло білогруде», «Сніжинки інфікували людей слабкою вірою в диво», «порваний криком скверик», тиша, яка «вперто старається вгризтись в довіру», «А надворі мороз прищеплює носи до шарфів, / Місто вправно викашлює кригу з асфальтних трахей», «Снігу боляче, мабуть: люди по ньому ногами…», «Зиму до непритомності ялинками захороводило», «Волосинки хвилин заплітатимуть коси чекань», «любов, перебинтована чеканнями», «поети приходять до Музи спонтанно і йдуть без істерик», «Руйнуєш мій світ, як приплив пісочні замки», «я тебе у себе вбирала, як сипучі піски», «Любов – це цитати, на які розбирають одне одного двоє», «моє тіло… породичалося з Японією – відчуває безліч цунамі за секунду», «Над містом осінь, в душі ще Мальта / І альбатросом злітає вічність», «дощі лилися в черевички ранку», «ще сон сопе на вишитій подушці», «укрила вжалені місця зима січневими бинтами», «Сплетіть, вітри, мені зі щастя сукню, / А ти, світанку, із роси збери намисто», «Печаль мені шліфує душу, / Залізо туга в ній кує», «Морози перші хочуть щось утнути», «Люблю тебе любити, мріє», «Вилитий день наосліп / У безодню чужих ідей», «чи можеш мені повірити? / на дотик, а не на слово», «Думка – єдина причина бути», «Завтра – сьогодні. / Будні голодні», «Палко, нестримно / вривається непрошений гість / Випадок. / Збуривши продумані / ходи партії, / єхидно підморгує / та помахом крила махаона / здіймає тайфуни / на тихих узбережжях Кореї»…
Гарно ж…
… про досвід, якого ще треба набувати
І дрібка побажань. Вони спільні для всіх авторів. Що робить поезію поезією? На мою думку, то це – містичне поєднання трьох складників: щирого і точного слова, незбитої образності й ритму.
Оті «муки творчості», про які часто говорять знані автори, – це насамперед муки добору найбільш адекватного в кожному конкретному випадку слова, яке стане найточнішим виразником саме тієї глибокої емоції, що її автор хоче відтворити. Тому має бути робота з мовою – важка, але необхідна, щоб віднайти саме ті Слова – «намовчані і зіткані з безсоння, шкарубкі й первинні», як казав Андрухович. Якщо слово не таке – не бійтеся його викидати, позбувайтеся його без жалю. Так уникнете і зайвого багатослів’я.
Не приваблюйте читача штучним переживанням. Не пережите, не відчуте, не пропущене крізь власний, хай не життєво-обставинний, але внутрішній емоційний досвід не стане доброю поезією: слово завжди відчуває фальш – не гірше, ніж чутлива людська душа.
Поезія, як і загалом художня література, – мистецтво образу. А мистецтво, на відміну від ремесла, – процес творення нового. Щоб напевне знати, що ваш образ новий, маєте багато читати. Це, окрім усього іншого, формує гарний літературний смак. Поетичний талант дає багато, коли він поєднується з добрим смаком і скерований сильною думкою. Крім того, процес читання формує нетрафаретне мислення. Без нього мистецтво слова не може відбутися.
І про ритм. Майже всі згадані мною автори полюбляють верлібр (врешті, він їм і краще вдається). Це закономірно: верлібр – унікальний спосіб висловлення думки, який вивільнює потенціал художнього слова, дає змогу приділити особливу увагу внутрішній його формі без огляду на риму і силабо-тоніку, які є прерогативою класичного віршування (хоч вважаю, що молодим авторам не можна їх цуратися: класичний вірш добре дисциплінує, він вимагає від поета неабиякої праці над собою).
Але найважливіше те, що гармонійний, органічний змістові ритм (який у класичному віршуванні творять насамперед рима і силабо-тоніка) – необхідна умова будь-якої поезії. Внутрішній ритм фрази, базований на різних повторах, її мелодійність, пластичний зв’язок лексем, логіка словесного жесту – те, що всяке мовлення (а тим більше поетичне, тобто і неримовану поезію) наповнює магією звучання. Звуковий образ вплітається в смисловий сюжет вірша. Ідеально вловлена ритмомелодика навіть банальну дитячу пісеньку може перетворити на шедевр. Ритм поетичного твору не засіб штучної красивості: слово, поєднане з ритмом, робить поезію великою творчою силою, бо магія цього впливу закорінена у прасвідомості, у пульсації людського серця і в пульсації Всесвіту, що народжується…
Пишіть кожну поезію так, ніби творите цілий Всесвіт. Усвідомлюйте власну відповідальність і будьте вимогливими до себе, втілюйте своє Я в ретельно відгранені форми.
Бажаю вам на цьому непростому шляху неспокою у слові, максимальної реалізації творчих поривів і, звичайно, вдячних читачів…
Лілія Лавринович,
доцент кафедри теорії літератури
та зарубіжної літератури
інституту філології та журналістики
При використанні цієї інформації обов`язкове посилання на першоджерело