Ольга Яблонська: 8 травня – важкий день, але я щаслива, бо знала обох своїх дідів. Правда, обпалені війною, вони ніяк не хотіли розказувати про події Другої світової…
За розповідями дідової сестри Варвари, 1897 р. н., у сім’ї завжди були коні, тож не бідували. Степан Скучинський, син благодатної землі Горохівщини, вже був батьком двох синів і, думаю, на війну йти зовсім не хотів...
Сучасні пошукові системи у всесвітній павутині уможливлюють доступ до багатьох документів. Степан Скучинський, 1912 р. н., був призваний 25 травня 1944 р. Горохівським РВК. Воював на 3-ому Білоруському фронті. Інформують скупі рядки наказів про нагородження.
Медаллю «За бойові заслуги» був удостоєний за справну комендантську службу та за відмінно виконане розмінування доріг протягом 13–30 січня 1945 р. у Східній Прусії.
Степан Скучинський, сапер 19 окремого штурмового інженерно-саперного батальйону, 27 лютого 1945 р. відбив контратаку німецьких «самоходок». Нагороджений медаллю «За відвагу».
Під час битви в місті Кенігсберг 8–9 квітня 1945 р. у складі штурмової групи підірвав бойовий каземат форту № 6 («Марієнбург», або «Королева Луїза»). Виконана функція сапера-штурмовика – на межі життя і смерті: він мусив підібратися до ворожого укріплення, закласти підривний пристрій, підірвати і залишитися живим… Як наслідок – суперник вивісив білий прапор, у полон було взято 150 солдатів та офіцерів. Рядовий Скучинський тоді був важко поранений. Нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня.
Величезними втратами позначена перемога під час Кенігсберзької операції.
Дід розповідав (без місця й часу), як зупинив молодого необстріляного лейтенанта від необдуманого форсування річки, а це б призвело до великих втрат. Добре, що лейтенант порадився з командиром батальйону і той підтримав думку звичайного рядового, але досвідченого чоловіка з практичним селянським мисленням. Командир батальйону тоді сказав лейтенанту: «Слухай цього чоловіка – і будеш жити».
Залишилися таємницею й обставини, які стали підставою всюдисущому НКВС відмовити в нагороді орденом Слави ІІ ступеня. Знаю тільки, що три дні тримали під арештом, допитуючи представленого до високої нагороди рядового з Західної України.
Був запрошений на Парад перемоги 24 червня 1945 р. в Москві на Красній площі. Але не поїхав…
Усе життя пропрацював у колгоспі, столярував. Був старостою в церкві рідного села Звинячого. «Червона короста» – найстрашніша лайка мого діда, значення якої в дитинстві я ще не знала.
Максим Яблонський: Мій прадід Петро Сукмановський, галицький селянин, учасник «Просвіти», після «казаня ксьондза» (промови священника) записався до 14-тої Галицької добровольчої дивізії СС. У липні 1944 загинув у Колтівському коридорі (битва під Бродами). І немає ні хреста, ні могили… Сім’я після приходу «других совєтів» знищила всі світлини з його образом, живучи в постійному страху…
Кожна українська родина зазнала непоправних втрат. Навіть сумнівна радянська статистика свідчить, що кожен четвертий, хто загинув протягом 1941–1945 рр., – українець. Поза цими даними – розстріляні й депортовані з Західної України, починаючи з так званого золотого вересня 39-ого.
Який образ українця ми бачимо на сучасному екрані в ці пропам’ятні дні?
Канал «Інтер» презентував телесеріали «Ни шагу назад» і «Ни шагу назад 2. На линии фронта», в яких домінує образ українця-колаборанта.
Того, хто критикуєй відсутність стратегії в радянських військах і Сталіна, виведено в образі антисеміта й зрадника, готового за їжу працювати з ворогом. Водночас навіть зрадниця-повія має шанс в амплуа Марії-Магдалини.
Коли ж звучать думки отамана місцевих партизанів Жданевича про те, що він не хоче такої радянської влади, коли працюєш у колгоспі за трудодні, а весь урожай змушений здати, діти ж гинуть із голоду, новоявлений майор Рай відповідає у звичний для російських мелодрам спосіб: поп’ємо чайку, поговоримо… Так вирішується авторами сценарію гостре політичне питання. Фактично це уникання відповіді.
Такі акценти виставлені у фільмі. На яку бездумну аудиторію це все розраховане?
На каналі «Україна» демонстрували якісно знятий фільм «Незламна» (2015), що презентує радянську ідеологію як таку, що перемагає. Покладені в основу біографія снайпера Людмили Павліченко та її книга про оборону Севастополя зазнають певних змін, але в основі залишається ідея праведної місії СРСР. Важливими є у фільми думки про жінку на війні.
Домінанту стереотипу радянської людини все-таки урізноманітнено. Так, колорит єврейської сім’ї Одеси мальовничо відтворено під час недільного обіду, де звучать важливі засадничі питання створення сім’ї. Український світ презентований тільки назвами українських міст, українськими прізвищами та фольклорно-етнографічним (народні пісні, елемент обряду весілля) й гастрономічним (вареники) елементами; правда, ще звучить пісня «Океану Ельзи» «Обійми мене».
Про загарбницьку зовнішню політику СРСР та сталінські репресії говорить журналіст на прес-конференції Павліченко в Білому домі. Він українець, який зумів емігрувати 1928 р., тож має повне право поставити питання про СРСР як агресора. Відповіді не буде, бо пані Рузвельт визволить із цієї скрутної ситуації Людмилу Павліченко як презентанта СРСР, завершивши своїм втручанням цю зустріч.
Сталінську епоху підкреслено важливими деталями. Батько героїні працює в НКВС, і повертається з роботи він дуже пізно, а це 1937 р. Дух часу засвідчено й тим, що працівник тиру повідомляє відповідні органи про стрілецький талант Людмили. І, звичайно, чіткі інструкції про перебування радянської людини за кордоном.
Сталінська доба – в основі художнього фільму «Хайтарма» (2013), демонстрованого на «5 каналі». Сюжет основано на реальних подіях депортації кримських татар у травні 1944 р. і біографії льотчика, національного героя кримських татар Амет-Хана Султана. Таке поєднання забезпечує довіру глядача.
Маловідоме й зовсім не популяризоване явище війни – «піджачники», або, як ще їх називали, «чорножупанники», «чорнобушлатники», «чорносвитники», «чорна піхота» – в основі документального фільму «Чорна піхота» (2010). Фільм було показано на каналі «Мега» 9 травня, того самого дня – документальну стрічку «1377 спалених заживо» (2009) про трагічно знищених українських людей і села.
Жоден канал не показав фільм про діяльність УПА.
Про те, що в Україні і зараз триває війна, нагадав тільки канал «UA:Культура» фільмом «Донбас» (режисер – Сергій Лозниця).
Ольга Яблонська,
доцент кафедри української літератури
Максим Яблонський,
старший викладач кафедри соціальних комунікацій
автор художньої роботи «Ніколи знову» – Андрій Єрмоленко