У своєму зовсім недавньому матеріалі про круглий стіл «Різні барви фольклору», що відбувся 24 листопада в Культурно-мистецькому центрі «Красне», я вже писав, що мені пощастило отримати в подарунок диск «Oj borom, borom» польського дуету «Маniuchа і Кsаwery». Сказати, що перше знайомство із творчістю цих фантастично талановитих митців (ще з Інтернету) мене одразу зацікавило ‒ не сказати, по суті, «ніц». А коли почув їх на згаданому круглому столі «наживо», одразу постала в пам’яті моя покійна матуся, котра, почувши по радіо, телевізору чи з платівки архаїчний автентичний спів, завжди зі сльозами на очах згадувала свою бабусю (мою прабабцю, яка померла за 10 років до мого народження) й казала, що вона співала їй, маленькій, колискові саме в такій манері…
Неважко здогадатися, що диск я вставив у комп’ютер, щойно прийшовши додому. І якщо враження, отримане від виступу «Манюхи і Ксаверія» в КМЦ «Красне» вкладалось у визначення щемкого спогаду про найріднішу людину, то емоційний стан після прослуховування всього альбому інакше, аніж потрясінням, не назвеш. Голос Манюхи Біконт і контрабас Ксаверія Вуйцінського звучали в мені цілий вечір, снились уночі й переслідували мене впродовж усього наступного дня (25 листопада) – і тоді, коли я був присутній на підписанні угоди про співпрацю між Волинським національним університетом імені Лесі Українки та Волинською національною філармонією, й тоді, коли прямував до Волинського академічного обласного театру ляльок на запланований концерт дуету… Сам же цей концерт тільки підтвердив народну мудрість стародавніх китайців: «Краще один раз побачити, аніж сто разів почути» і в «енну» кількість разів посилив стан згаданого вже потрясіння…
Коли ведучий концерту ‒ художній керівник фестивалю «Стравінський і Україна», лауреат премії імені Ігоря Стравінського Василь Ворон, ‒ провів паралель між 150-річної давності мандрами без перебільшення великого польського етнографа, фольклориста й композитора Оскара Кольберга стежками Волині й Полісся та невтомним ентузіазмом сучасної етномузикологині, антропологині та співачки Манюхи Біконт, із яким та записувала від мешканок села Курчиці неподалік від Новограда-Волинського (Лесиного Звягеля!) унікальні народні пісні, що стали основою культового альбому «Oj borom, borom», чомусь закралася думка якщо не про реінкарнацію в містичному розумінні цього слова, то принаймні про втілення Кольбергової духовної програми у підсвідомість молодої польки ‒ доньки не менш знакового театрального та кінорежисера, журналіста, критика, публіциста, музиканта й перекладача Пйотра Марека Біконта (1955‒2017).
Як уже підкреслювалося і в анонсі, й у попередній публікації (про «Різні барви фольклору»), запропоноване лучанам дійство ‒ не просто концерт, а презентація згаданого вище диску і взагалі фольклористичного доробку Манюхи Біконт (як я зрозумів, чи не перша в Україні). Пані Манюха вела її українською мовою, але зміст пісень, як і на Батьківщині пояснювала польською (до речі, переклад здійснив батько співачки). Ясна річ, через часові межі для концерту було вибрано десь порядку дванадцяти найяскравіших народних перлин ‒ «Ой бором, бором…», «Ой горе, горе…», «Мати сина породила…», «Ой, хиліться, густі лози…», «Була осень холодна…», «Коло жовтого броду…», «Як заграли музиченьки…», «Ой ходив чумак…», «Усі гори зеленіють…», «Ой, Петрівко…», «Оддала мене моя матінка…», «Ой там у полі…». Голос пані Манюхи, образно кажучи «заносив» то до згаданого села на Житомирщині, де ці шедеври були записані, а то взагалі, ‒ немов машина часу, ‒ до якоїсь навіть не праслов’янської, а, либонь, спільноіндоєвропейської (чи не арктидсько-гіперборейської) прадавнини. Слухаючи співачку, мимоволі задумався над символізмом присудження їй саме нагороди імені легендарного Чеслава Нємена, чий стиль співу теж мав чимало спільного з отією благословенною, святою праоріянською архаїкою, яку пан Чеслав увібрав у себе, напевно, ще з молоком матері-українки, і яка, будучи помноженою на споконвічні польські традиції, афро-американський соул та модерні здобутки, дала світові це неповторне мистецьке Явище.
Варто було подивуватися вільній, невимушеній манері Манюхи Біконт триматися на сцені – одразу відчувається, що це її стихія. Співачка охоче входить у контакт із залою (під час концерту був один зворушливий епізод: довідавшись, що наймолодшу слухачку звуть Катрусею, пані Манюха заспівала для неї – і, зрозуміло, для загалу, ‒ пісню «Коло жовтого броду», де обігравалося ім’я маленької, й отримала за це від неї якісь ласощі).
Та що це я все лише про співачку? Адже дует ‒ це єдиний організм, де важко навіть визначити, де чий найбільший внесок. Ксаверій Вуйцінський, котрий має чималий досвід джазування, виступає у концертах не просто як акомпаніатор, концертмейстер. Він ‒ блискучий імпровізатор. Іноді його зовнішній мінімалізм (один-єдиний інструмент ‒ контрабас, причому не завжди зручний для супроводу) яскраво підкреслює нюанси вокалу його творчої соратниці, а нерідко навпаки ‒ музикант доповнює її спів власними вокальними та інструментальними «родзинками». Колись ходила легенда, що кобзар Хведір Гриценко-Холодний знав якийсь особливий секрет гри на бандурі, внаслідок чого вона могла звучати… як скрипка. Слухаючи, що робить пан Ксаверій із контрабасом, віртуозно надаючи йому то скрипкового, то віолончельного, то лірного, ба навіть гавайсько-гітарного та бас-гітарно-барабанного звучання (іноді здається, що на сцені ‒ цілий ансамбль), доходиш висновку: те, що говорили у ХІХ ст. про славетного кобзаря, може виявитися не такою вже й легендою…
«Те, що ми робимо з Ксаверієм, ‒ пише Манюха Біконт у передмові до альбому, ‒ це вже не етнографія, а творення власної інтерпретації власного світу. Спершу ми вдвох вивчаємо, вслуховуючись у варіанти, барви, в настрій. Потім пропускаємо її через нашу вражливість і уяву. Подальша праця вже відбувається поміж нами ‒ це шукання співзвуччя голосу і контрабасу, знайдення власного пульсу».
Після закінчення дійства віцеконсул Генерального консульства Республіки Польща у Луцьку Тереза Хрущ, якій, до речі, належить ідея проведення згаданого концерту-презентації, вручила фестивальні дипломи Манюсі Біконт та Ксаверієві Вуйцінському і оголосила ХVІІ музичний фестиваль «Стравінський та Україна» закритим. Зі свого боку, пані Манюха висловила вдячність Генеральному консульству Польщі в Луцьку, художньому керівникові фестивалю Василю Ворону та жителькам села Курчиці, у яких вона записувала пісні ‒ Ганні Михайлівні Данильчук (1933 р. нар.), Галині Архипівні Романчук (1941 р. нар.) та вже покійній Леоніді Михайлівні Сербин (1937‒2014).
І, зрозуміло, охочі змогли придбати ошатно виданий альбом «Oj borom, borom» і отримати автографи на згадку.
Звісно, у зв’язку з карантинними обмеженнями у залі було небагато людей (до речі, серед глядачів були й представники Лесиного вишу на чолі з ректором Анатолієм Цьосем ‒ про угоду щодо співпраці університету з філармонією вже писалося), але, фігурально висловлюючись, вона все-таки була «повною» ‒ себто сповненою доброзичливості, насолоди від справжнього мистецтва і вдячності за свято душі. А в цих почуттів завжди стійкий імунітет до будь-якої недуги ‒ фізичної чи соціальної.
Ігор БЕРЕСТЮК
Фото автора