![](/sites/default/files/styles/width_862/public/field/image/93014364_558826421654639_3755094910529699840_n.jpg?itok=fraXZO7w)
Ірина Котик – студентка-другокурсниця факультету психології Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Дівчина – переможниця низки конкурсів різних рівнів серед декламаторів і театралів, зокрема тих, які відбувалися у нашому виші. Спілкуємося з Іриною про творчість, навчання, кар’єру та чимало іншого.
– Спочатку хотілося б почути з чого розпочалася Ваша історія як декламатора віршів? Чи пам’ятаєте свій перший виступ і почуття, які він тоді викликав?
– Перший мій виступ був у дитячому садочку, коли всім на свята давали завдання: вивчити декілька рядочків віршів. Пам’ятаю, як тішилася від самого процесу. Коли мама сідала поруч зі мною вчити цього малесенького віршика, і коли приходив час виступати, я отримувала задоволення. У школі дебютний виступ відбувся у 1-му класі першого вересня. Це було так безневинно та щиро. З кожним моїм виступом я все серйозніше ставилася до того, чим ділюся з людьми. Розкриватися почала в «Будинку школяра» у своєму містечку (ред. – м. Берестечко, Волинської області). За це я дуже вдячна Оксані Данилюк, яка вклала частинку себе в мене як творчої натури. Вона завжди вірила в мене. І я отримувала величезне задоволення, коли готувалася до якогось виступу. Як казала пані Оксана, йдуть «мурахи» по тілу. Для мене це вже було найвище досягнення.
– Що для вас декламування? Ви займаєтеся цим на дозвіллі, приділяєте цьому достатньо уваги, чи вважаєте просто обов’язком брати участь у різноманітних конкурсах?
– Що це для мене? Ніколи не задумувалася. Напевне, це одненький пазл із загальної картинки мого життя. Тому що, коли цього пазла немає, я розумію, що чогось не вистачає. Коли вступила в університет, то трішки закинула цю справу, якось відсунула на другий план. Тому що, знаєте, студентське життя, постійні прогулянки з друзями, навчання, інші захоплення… Якось воно відійшло. Але коли мені запропонували стати ведучою свята в моєму містечку, в Берестечку, з якого я родом, то погодилася. Чому б ні? Можна ж згадати як це. Після виступу справді зрозуміла, чого мені не вистачало. Не вистачало цих емоцій, коли я на сцені, цього легкого хвилювання, коли зала наповнена людьми, а ти викладаєшся для них, тому що хочеш, аби їм сподобалося. На другому курсі в університеті оголосили конкурс читців-декламаторів імені Лесі Українки. Я подумала: а чому б не взяти участь? Чому б не показати себе в університеті? Я спробувала – і посіла І місце. Це було певним моральним проривом. Я зрозуміла, що дійсно можу, бо трішечки себе недооцінювала. І буквально через місяць – уже Шевченківські читання, на яких отримала номінацію Гран-прі. І тоді я дійсно зрозуміла, що не варто цього забувати. Потрібно пробувати себе далі і далі в нових конкурсах.
– Це Ваш талант чи набуті навички? Чи працюєте над голосом, тембром тощо?
– Напевне, це талант. У мене досить творча сім’я. Думаю, що це передалося мені у спадок. Та я дотримуюся такої позиції, що таланту без навичок не може бути. Ми повинні постійно його вдосконалювати, працювати над ним, щоб він не згасав. Інакше талант просто втратить ту силу, яка нам була дана Богом. Тому ми повинні свій хист «відшліфовувати». Я помітила, що після довгої перерви між виступами та концертами у мене присутній якийсь страх, дискомфорт.
– Чи не мріялося пов’язати з цим життя? Можливо, хотілося б стати диктором, ТВ-ведучою, або ж озвучувати закордонні фільми чи мультики?
– Так, були такі думки. Коли в 11 класі переді мною постав вибір, що робити далі, на яку спеціальність вступити, я була на роздоріжжі: або обираю професію психолога, яка досить престижна і допоможе багатьом людям, або творчий напрям – це декламування, те, що я люблю й від чого отримую задоволення. Але не шкодую, що обрала психологію. Хтозна, можливо, я ще вступлю на другу вищу освіту й усе ж таки приборкаю цю стихію декламування. А сьогодні вважаю, що поєднувати навчання на психолога та декламування – цілком реально. І чому б не отримувати задоволення одночасно від вивчення психології та від того, що я беру участь у конкурсах із декламування, тим самим прославляю свій факультет.
– Поради для декламаторів. Як «пропрацьовувати» свої навички?
– Я б порадила виконувати гімнастику мовленнєвого апарату: дихальні, різноманітні артикуляційні вправи. Також досить дієве читання скоромовок, чистомовок. Ще можна читати скоромовки, тримаючи у роті при цьому звичайні горішки – це досить ефективно. Насправді читання скоромовок і чистомовок – досить хороший спосіб, щоб розвинути свій мовленнєвий апарат, і надалі буде дійсно помітно, що легше декламувати, легше розказувати щось на сцені.
– Чи є у Вас свій стиль у читанні віршів і прози, ті автори та твори, які підходять і подобаються найбільше?
– Я маю власний стиль вимови і дійсно прагну, щоб він вирізнявся чуттєвістю та ніжністю. Мені до душі поезії, які торкаються проблем сьогодення. Ті поезії, які написані так, щоб кожна людина могла зрозуміти та прожити те, що сам герой відчуває і хоче нам донести. А щодо авторів, то мені дуже подобається поезія та стиль написання Сергія Жадана.
– Чи були складнощі з авторами або віршами?
– Складнощі є завжди й у всьому. Якщо брати на прикладі декламування, то інколи було важко перейняти ту поведінку і ті емоції, які переживає герой, якого я граю. Тому що інколи вони суперечать моїй поведінці, або ті емоції узагалі мені не притаманні. Тож важко «вжитись» у роль. Інколи це виглядає дуже кумедно. Ти стараєшся відчути те, що відчуває герой, а воно виходить якось по-своєму, так як я це відчуваю. Але після спільних зусиль (моїх і викладача) завжди знаходимо таку серединку, щоб і мою індивідуальність не втратити, але і брати ті почуття, ту поведінку й емоції, які переживає герой.
– Чи хотілося б, щоб у нашому університеті була окрема спеціальність, пов’язана із декламуванням творів, як-от у деяких вишах західної України?
– Звичайно, я б хотіла, щоб у нас відкрили таку спеціальність. Тому що Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки – досить сильний заклад освіти, який дає міцну базу знань із багатьох спеціальностей. Та чомусь в Україні (не знаю чому) мало уваги приділяють саме професіям, пов’язаним із творчістю. І, напевне, це проблема, оскільки діти не мають змоги розкриватися, показувати свій потенціал іншим, розвивати власні таланти. Тому думаю, що це було б досить класним проривом і величезним плюсом для СНУ імені Лесі Українки. І я, звичайно, не втратила б можливості вступити на другу спеціальність (саме в наш університет) і розвивати в собі цей талант і надалі.
– У Вас є плани зробити свій талант більш медійним, так би мовити? Записувати відео, поширювати їх у соцмережах…
– Хммм… Напевне, ні… Бо розумію, що у молоді сьогодні зовсім інші пріоритети та захоплення. Якби я поширювала відео, де декламую якусь поезію або граю якусь роль, то я б втрачала своїх читачів і не привертала б їхню увагу. Але я завжди люблю пробувати себе у ролі, до прикладу, ведучої. І маю таку мрію – спробувати себе як телеведучу, бо для мене це буде новий досвід, нові емоції, нові відчуття. І взагалі – це цікаво.
Спілкувалася Ірина ЗАГОРСЬКА