![Фотопроєкт у ретростилі: до дня народження Лесі Українки Фотопроєкт у ретростилі: до дня народження Лесі Українки](/sites/default/files/styles/width_862/public/field/image/87330737_1459873040853719_5854525214586568704_o.jpg?itok=vNiqySEh)
Люди й покоління – се тілько кільця
в ланцюгу великім всесвітнього життя,
а той ланцюг порватися не може.
Леся Українка
У листі до Людмили Старицької-Черняхівської з Хелуана в грудні 1912 року Леся Українка писала: «Старицький, Лисенко – сї ймення для инших належать тілько для лїтератури і хисту, а для мене вони вічно викликатимуть живі образи, як імення близьких і рідних людей, що властиво нїколи не вмірають, поки живе наша свідомість. Не знаю, чи буде хто з молодшого поколїння згадувати коли про мене з таким почуттєм, як я тепер згадую про Миколу Віталєвича і Михайла Петровича (я все їх бачу тепер поруч!). Але я-б хотїла на те заслужити».
Ці рядки й стали своєрідним мотто (і спонукою!) для кафедри історії та культури української мови, щоб усім разом, нашою невеличкою «громадкою», здійснити ретромандрівку в ЧАСІ і в СЛОВІ, побувавши напередодні уродин Лесі Українки, в день РІДНОЇ МОВИ у воістину сакральному місці – «Лесиній вітальні» у Луцьку, в якій не просто мешкала Косачівська родина. Тут мріялося й надіялося. Тут переливалося в дитячі душі найкоштовніше й непроминальне – мова й пісня. Тут закладалося духове осердя прийдешнього й плекалася аура українства…
Можливо, саме в цій оселі лягли на папір 130 літ тому такі відомі кожному українському серцю сокровенні й щемні рядки до дядька Михайла Драгоманова: «…мене жаль бере, що у нас на Україні ніяк не скінчаться одвічні сії спори, та й як мають скінчитись, коли сперечники одно одного не розуміють. Мені вже самій страх обридли оці теми: чи треба писать чисто народним, чи не чисто народним складом, тенденційно чи нетенденційно, чи Галичина та Волинь все одно що Україна, чи ні, чи треба писать наукові праці по українськи, чи краще може по російськи і т. і. От так люди певне варитимуть сю воду поки вона сама не википить до решти. Шкода тілько, що невідь над чим скілько часу люди уводять, та видно, що не для всіх він такий дорогий, той час» (до Драгоманова М. П., Луцьк, 6 (18).ХІІ.1890).
Нам теж помріялося: через рік ця вітальня – оновлена, відреставрована на кошти сучасних волинських (і не «тілько»!) добродійників-субсидіаторів (ми готові також внести свою дещицю!) – стане осередком різноманітних літературно-мистецьких дійств … Прийдешнє має та нація, яка шанує своїх геніїв. Сподіваємося…
«Відомо, що поганий той школяр, який учителя не переважить» (“Оргія”)
«Душі ніхто не бачить, а чує – не кожний» (“Сліпець”)
«Я знаю, в вас думки, либонь, премудрі все про науки, про високі справи» (“Три хвилини”)
«Лагіднеє світло до серця проникло,
Серденько міцніше забилось,
І все, що давно було з пам’яті зникло,
Зненацька так ясно з’явилось» (“Місячна легенда”)
«Хто любить, той уподобитись може
до любого і тілом, і душею» (“Оргія”)
«Хто відкриває прийдешність нашому почуттю,
той поширює межі вічності нашій душі» (“Утопія в белетристиці”)
«Робити по правді, не ждучи слави, се краще, ніж усяка слава» (“Джон Мільтон”)
«Нам не тісно у рідній країні,
Нам не треба в чужу мандрувать» (“Роберт Брюс, король Шотландський”)
«Рід героїв нечисленний в світі, – Богам було б інакше небезпечно» (“Орфеєве чудо”)
«Ми будемо світити світлом правди» (“Руфін і Прісцілла”)
«…щоб до душі душею промовляти,
то треба, щоб ті душі поріднились» (“У пущі”)
«Таке рясне блискуче гроно гостей красить наш дім» (“Камінний господар”)
Світлана БОГДАН
При використанні матеріалів гіперпосилання на ресурс обов'язкове