Я палаю життям, я горжуся життям,
Що воно мені в долю напише – лучанин!
Петро Мах
Сьогодні Україна стоїть перед багатьма міжнародними викликами на шляху розбудови своєї державності. В пошуках моделі цієї державності виникає основне застереження – не втратити власної національної ідентичності. Це завдання постійно досить гостро стояло перед Україною, враховуючи її історичний шлях. Та завжди, як і сьогодні, основним оберегом в цих процесах виступала традиційна культура, мова, мистецтво, пісня… Нам пощастило, тому що з нами ще є люди, які довгим життям та працею довели, що українська ідентичність, а отже і українська держава була, є і буде.
Серед дослідників побутує думка, що цікавіше, доцільніше вивчати минуле, адже воно вже «відстоялось» у часі і має право на адекватну оцінку, нинішні події – на майбутні покоління. А якщо навпаки – поки людина жива і є свідком тих чи інших подій – встигнути записати правдиву інформацію з перших уст.
Моя стаття присвячена людині, яка живе серед нас, ходить вулицями міста, вітається і спілкується з лучанами, – Мирославу Степановичу Стефанишину. Ми найчастіше навіть і не усвідомлюємо, що це своєрідний літописець нашої з вами повсякденності, яку ми повинні достойно вписати в історичний поступ Волинського краю.
Це сьогодні він почесний професор Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, заслужений діяч мистецтв України, лауреат обласної премії імені Степана Кривенького, композитор, диригент-хормейстер, педагог, громадсько-культурний діяч, фольклорист, голова Волинського відділення національної Ліги українських композиторів. А все розпочалося в далекому 1927 році, коли 1 квітня в родині галицького селянина Степана Стефанишина, що жила в с. Бовшів на Станіславщині (нині Івано-Франківська обл.) народився син Мирослав. Початкову музичну освіту хлопчина отримав вдома, адже сімейна капела Стефанишиних була неодмінним учасником усіх сільських свят. Мирослав мав гарний голос, знав багато народних пісень, вмів грати на багатьох музичних інструментах – баяні, скрипці, цимбалах. Тому вибір майбутньої професії не був проблематичним і 1945 року він вступає в Івано-Франківське музичне училище. Тут вперше майбутній митець знайомиться з творчістю Лесі Українки, пише свій перший хоровий твір на її поетичні рядки «Давня весна», ще тоді не здогадуючись, що саме поезія Лариси Косач приведе його на невідому для нього Волинь і назавжди пов’яже з цим краєм.
1949–1954 рр. – навчання у Львівській консерваторії на диригентсько-хоровому факультеті. Його наставниками й учителями були такі величі української культури і мистецтва, як Павло Муравський та Микола Колесса (клас диригування), Станіслав Людкевич (клас композиції), Роман Сімович (клас гармонії), Євген Козак, Пилип Козицький, Євген Юцевич, Анатолій Кос-Анатольський та ін. Тут розпочинається співпраця ще тоді зі студентом Львівського університету, а сьогодні видатним українським поетом Дмитром Павличко.
Як творча особистість Мирослав Стефанишин сформувався вже на Волині, куди він приїхав за направленням 1954 року після закінчення навчання у консерваторії на посаду диригента-хормейстера Волинського народного хору обласної філармонії. Художнім керівником колективу був Олександр Самохваленко, який вперше на Волині отримав звання заслуженого артиста України. Після розформування хору 1960 року М. Стефанишин одержав від тодішнього ректора Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки запрошення очолити на педагогічному факультеті комісію музики і співу. Тут митець поєднував педагогічну, творчу та фольклористичну види діяльності. За активної участі студентів було записано близько 1800 народних пісень і мелодій. Вони стали основою для підготовки і випуску у світ (вид-во «Музична Україна») двох збірок – «Пісні Волині» (у співавторстві з О. Ошуркевичем, 1970) та «Волинь у піснях». Паралельно проводилася праця у Луцькому музичному училищі, а також у художній самодіяльності області. Впродовж 13 років митець очолював об’єднання композиторів-аматорів Волині при обласному Будинку народної творчості, а з 1996 року – засновник і голова Волинської обласної організації Національної ліги українських композиторів (НЛУК). Натомість з 2000 року, коли Провідна рада НЛУК не змогла створити цілісну республіканську організацію, Волинська ліга українських композиторів не припинила своєї діяльності, завдячуючи саме невтомній праці пана Мирослава. Вона діє і нині як автономне добровільне творче об’єднання композиторів, аранжувальників та музикознавців, які проживають у Луцьку та Волинській області. До її складу входять відомі місцеві музиканти Ю. Максименко, Я. Найда, Л. Кужелюк, А. Марценюк, О. Каліщук, М. Гнатюк, М. Безушкевич, А. Гордійчук, В. Кучерук, М. Сточанська, О. Стадник та ін. Їхня творчість тісно пов’язана з життям і природою рідного краю. У вокальних жанрах своїм обов’язком волинські композитори вважають написання творів на слова Лесі Українки. Зрозуміло, що роль натхненника в цих процесах належить Мирославу Стефанишину.
Композитор написав більше 1000 творів, з них – біля 500 перекладень та аранжувань і понад 500 авторських творів. Багаторічна праця з різноманітними колективами стала тією творчою лабораторією, яка допомогла митцеві віднайти свій авторський стиль, заснований на інтонаціях українського фольклору та міського солоспіву. У його творах гармонічно поєднуються західноєвропейська музична школа з особливостями місцевих ладо-гармонічних систем, тембрально-звукова палітра надзвичайно різнобарвна, збагачена ефектами підголоскового багатоголосся. Характерний синтез народної поліфонії та принципу варіаційності, поширення хроматизованих підголосків у гомофонно-гармонічному викладі створюють мереживну композиційну тканину з виразним пластичним фразуванням і тонким нюансуванням. Особливе завдання автора – глибоке розкриття внутрішнього змісту поетичного тексту, художніх образів, сюжету. Відрадно, що більшість творів митця написано на слова волинських поетів: О. Богачука («Я – Мавка», «Сопілчина», «Пісня про Луцьк», «Солов’ї над Вижвою», «Зацвіли черешні»), П. Маха («Волинський вальс», «На Світязі ніч», «Місто моє», «Мавки»), Й. Струцюка («Ой сини-ясени», «Пісня про Світязь», «Мовчить зоря», «Журавлиний клич», «Дума про Берестечко», «Гомін, мати, гомін»), М. Кузьо («Луцький вальс», «Поема про Луцьк», «Волинянко моя, волинянко»), М. Мартинюка («Луцький замок», «Журавлина дума», «Вечірня казка») та ін. Водночас іманентною особливістю творчості М. Стефанишина є звернення до поезій Лесі Українки («Давня весна», «Реве-гуде негодонька», «Горить моє серце», «Коханий мій краю», «Ноктюрн», «Вечірня година», «Місяць яснесенький»). Не менш величаво звучать хори на слова титанів українського поетичного слова Т. Шевченка («Ой чого ти почорніло…»), І. Франка («Червона калина, чого в лузі гнешся», «Благословенна та година»). Не забув композитор і про найменших волинян. 2006 року була створена збірка пісень «Співає школа», в якій фахово поєднано сучасні програмні вимоги з музичного виховання учнів різних вікових категорій у школі.
І сьогодні Мирослав Степанович Стефанишин – почесний професор нашого вишу, автор музики до «Гімну університету» (сл. В. Слапчука) – активно працює над створенням нових творів, удосконаленням і вихованням творчого потенціалу нашого краю.
Лариса ІГНАТОВА,
кандидат мистецтвознавства,
доцент кафедри історії, теорії мистецтв
та виконавства
При використанні цієї інформації обов`язкове посилання на першоджерело