![](/sites/default/files/styles/width_862/public/field/image/dsc_5672.jpg?itok=AhKODjT2)
На знак глибокої вдячності відвазі, силі духу і стійкості громадян, які віддали своє життя під час Революції гідності (листопад 2013 року – лютий 2014 року), під час АТО на Сході України, захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України, Центр культури та дозвілля СНУ імені Лесі Українки продовжує започаткований 28 лютого 2014 року конкурс творчих робіт «Герої не вмирають».
Першими вийшла на Майдан молодь, бо саме її непокоїть майбутнє. Сьогодні переживаємо трагічні та водночас великі дні. У цей час ми пізнаємо нашу державу, владу та власний народ, зараз народжується наше майбутнє.
Спомин про загиблих «Героїв Небесної сотні», Героїв АТО та їхній подвиг ми маємо берегти, адже саме пам’ять об’єднує людей у боротьбі за перемогу й мир.
Пропонуємо Вашій увазі твори найбільш активної частини нашого суспільства – студентства Волині та України, котре висловило свої найпалкіші почуття до Батьківщини та її Героїв.
Лугвищук Дмитро,
студент Східноєвропейського
національного університету
імені Лесі Українки
«Лист Героя»
«Здрастуй, Мамо! Пишу тобі, поки маю час, сьогодні ми захопили місто К., але часу святкувати немає, сьогодні ввечері ми знову вирушаємо в дорогу. Завтра маємо об’єднатись із п’ятипротитанковим взводом, спільними зусиллями ми будемо відтісняти противника на схід. Ми отримуємо перемогу за перемогою, думаю, якщо так підуть справи і далі, то ще до зими ми виграємо війну. Люблю тебе….»
Написавши лист, я поклав його у конверт, на конверті вказав адресу. Я глянув на годинник, скоро машина, час бігти. Я вибіг на вулицю. Точніше, на її руїни, ми тиждень викурювали ворога із цього району. Половина будинків розвалені бомбардувальниками, ті що залишились стояти,виглядали наче решето, скла не залишилось в жодному вікні, дорога була вибита вщент, шматки асфальту лежали повсюди впереміш із гільзами, склом, битою цеглою та обірваним гіллям, від дерев залишились лиш обгорілі стовбури (під час боїв тут палало все). По вулиці снували туди-сюди солдати, я згадав як в дитинстві батько показував мені мурашник промовляючи: «Дивись синку, бачиш як їх багато, всі вони біжать хто куди, ніби навіжені, але насправді кожна мурашка знає свою роботу і старанно її виконує. Ось ці несуть гілочки, ці зловили комашку і несуть до мурашника, а он ті побігли на розвідку, щоб знати де небезпека, а де можна бігати, де їжу шукати. Хоч вони і маленькі, але їх багато і вони не дадуть себе образити, бо вони згуртовані…»
Із спогадів мене повернув рев моторів. Це колона автобусів вивозила з фронту трьохсотих, і двохсотих. Ось туди мені і треба. В одному з автобусів їхав додому товариш з мого міста, ми з ним познайомились тут, на війні. І тут же, на війні, йому осколком гранати перебило стегновий нерв. Тепер хлопець інвалід. Ось так війна калічить людей, їх тіла, мрії, долі. А йому ж всього лише двадцять три роки, здавалось би живи і насолоджуйся життям, але… .
Я заскочив на ходу в потрібний автобус, незважаючи на окрик капітана: «Куди!» Підбіг до Колі. Він підняв, зачувши крик, своє сіре обличчя і побачив мене. Його лице одразу посвітлішало, він перестав кривитись (свіжа рана, мабуть, завдавала багато болю, і фізичного, і морального), кутики губ слабо піднялись у посмішці :
- Вирішив зіставити мені компанію, – спробував він пожартувати.
- Ні, мені ще рано, я ще встигну відомстити за тебе, а тоді ми вже як слід відзначимо перемогу, – посмішка Колі сповзла з його уст, він опустив очі.
- Колян, ти чого, ану не розкисай, все буде добре. Приїдеш додому, до шпиталю, наші лікарі вмить поставлять тебе на ноги. Подумаєш нерв перебило, сучасна медицина і не такі дива творить.
Я взяв його за плечі і обережно струсонув. Це подіяло, він стиснув губи і кивнув.
- Так я знаю, – мовив він, і на мить замовчавши, сказав: Дякую тобі Макс, дякую за підтримку, дякую за все, не знаю як тобі віддячити!.
- Я знаю як ти можеш мені віддячити, – сказав я, дістаючи з карману розгрузки конверт. – Передай листа моїй матері, як будеш вдома.
- Передам, обов’язково передам, – сказав він, ховаючи мою вісточку в карман куртки.
- Давай, тримайся брат!, – сказав я, міцно потискуючи йому руку.
- Прорвемося!, – відповів він, усміхаючись. Його очі блистіли радістю. Коля зрозумів, що серед жаху війни знайшов справжнього друга.
Я ще раз похлопав друга по плечу, посміхнувся у відповідь, повернувся лицем до виходу, і поспішив покинути автобус, так як мене ніхто чекати не став, і весь цей час ми їхали, і від’їхали вже досить далеченько. Зіскочивши на ходу, я побіг назад у розташування, а то ще подумають, що я дезертирувати вирішив.
Почалась злива, важкі каплі дощу полетіли до землі, запахло озоном, небо осяяла блискавка, пролунав лункий гуркіт грому. Прямо перед очима спалахнув сліпучий сполох нової блискавиці, в один момент з нею, в моїй голові майнула думка.
Я здавна задавався питанням : «В чому сенс життя?» Я міг годинами сидіти, ламаючи голову, і шукати відповіді на це запитання. І тут я зрозумів в чому сенс життя. Сенс у тому, щоб насолоджуватись цим самим життям, насолоджуватись кожною миттю, кожною дрібничкою, насолоджуватись відчуттями крапель дощу на своєму обличчі, вітром, який забирався за пазуху і там грав твоєю сорочкою, насолоджуватись почуттями, почуттям дружби міцної, щирої, вірної, насолоджуватись спогадами про рідний дім, про перше кохання, про свої життєві поразки і перемоги. Сенс життя в тому, щоб його смакувати, щохвилини, щосекунди, незважаючи ні на що, ні на війну, ні на втрати, ні на поразки….
Черкун Людмила,
випускниця Кременчуцького
педагогічного училища
Не плачте, сиві матері,
Не плачте, сиві матері,
Ви народили нам героїв.
Лютневий вітер на зорі
усе загоїть.
все загоїть.
Не плачте, сірі небеса,
Але не дайте нам померти!
Холодна дощова сльоза
не зможе стерти,
все зітерти.
Не плачте, постріли рушниць.
Вам не убити силу духу!
Погасне все, але зіниць
вогонь не стухне,
вже не стухне.
Заплач, молитво, на вустах.
Заплачте на іконах квіти.
Моя країно у сльозах,
ми будем жити,
будем жити.
Не плачте, з вірою в душі.
Не плачте, з правдою у серці.
Вже зовсім скоро крізь дощі
молитва наша
обізветься.
Лазарєв Михайло,
студент Харківського національного
економічного університету
імені Семена Кузнеця
І мертвим, і живим, і ненародженим
(світлої пам'яті загиблих героїв)
Музи мовчать, коли здіймаються снаряди у небі.
Менше слів, менше питань
та менше віри у себе.
Більше вагань...
Рупор народу мовчить,
а хтось досі шукає ту правду -
на то є багато причин!
А зло.. Зло сіє розсаду.
Тиша ріже, незнання вбиває, -
І на то є багато причин.
Ми - покоління "інформаційний вакуум"
Нас вбивають.. А ми далі мовчим..
На кожне діло зле буде суд,
і сльози неодмінно радість змінять.
А поки... Цинкові ящики несуть.
Гіркий біль. Біль гіркого полину.
Ні!
Музи кричать, коли здіймаються снаряди у небі!
Більше слів і більше питань!
Та більше віри у себе.
А світло... Світло шукай!
Невідомська Вікторія,
Кам янець-Подільський
національний університет
імені Івана Огієнка
Без імен
Нам невідомі всіх їх імена,
Хто їх чекає, хто за ними плаче,
Де їхній дім, як їм болить війна,
Яке в них серце - щире чи терпляче.
Як страшно їм, коли усе горить,
Коли руїни, смерть перед очима,
І як в бою важлива кожна мить,
Які в них білі крила за плечима.
Нам невідомі мрії й здобуття,
Всі їхні рани, всі слова прощання,
Вони - солдати, що кладуть життя,
Заради нас і мирного світання.
І без імен помолимось за них,
За трошки вдачі світлої, простої.
В час зрад страшних і втрат таких гірких,
І без імен вони для нас герої.
Мидинська Аліна,
студентка Могилів-Подільського технолого-економічного коледжу
Вінницького національного аграрного університету
Герої не вмирають!
Взяла ручку, відкрила сторінку блокнота,
Про радість писати вже мені не охота,
Нема бажання писать вечорами,
Про вірних друзів і вічне кохання.
У голові лише крутяться строфи:
«У них було все – сім*я і робота,
І щастя, і радість,і жінка, і син.
А зараз нічого – лишились ні з чим.
Я вам говорю, я не лукавлю,
Вони не злякались , взялися за діло
Спасали від нелюдів країну свою,
Вони живі, хоча померли в бою .
Герої не вмирають – це слово про них,
Вони живуть у душах отих,
Що думають про них вечорами,
Що підтверджують це своїми ділами.
Нестерук Мар’яна,
студентка Луцького педагогічного коледжу
Нова сила – бути Українцем
«Борітеся – поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!»
Тарас Шевченко
Козацьке прислів’я говорить: «Коли всім народом дмухнути, то ураган буде!» Саме з такими словами козаки починали свою боротьбу проти поневолювачів. І через чотири століття знов наш український народ «дмухнув» в сторону зла, фальші, лицемірства.
Тарас Шевченко знав, що непоборним нашим бажанням було звільнення нас від єгипетської язви неволі, мечем Архангела Михаїла. Самі ми боялися взяти до своїх рук холодне залізо й ним розрахуватися за свої кривди, здобуваючи волю. Цей страх – це не було фізичне безсилля, а страшне духовне рабство, якого Шевченко ніколи не визнавав, постійно з ним боровся й лікував від нього нашу народну душу.
Шевченко знав і бачив, що ми вмираємо рабами не тому, що ми слабкі фізично, а тому, що ми захворіли духовно, бо думали, як раби. А рабів навіть Бог не може визволити. «Рабів до раю не пускають!» — такі заклики часто лунали на Майдані і вже вкорінилися у свідомості українців. Такими закликами, патріотичною атмосферою кожен українець змінився, переборов у собі нечисть, став добрішим. Кожен усвідомив, що нас всіх об»єднує не тільки спільна обкладинка паспорта, а спільна історія, нація, душа.
Наступникам великого Кобзаря вже не грозить тотальне затемнення свідомості, бо нам болять рани наших Героїв, в пам’яті сяють їхні очі; на сторожі кожного українця долею випадку стоять наші захисники. З кожною кулею, яка зупиняла чиєсь серце, з кожною сльозинкою, кожною гримасою болю та страху ми ставали більш мужніми, сильнішими. Щоправда, заплатили зависоку ціну. Просимо своєї чистою безмежною українською душею у Бога заступництва…
О Господи, прости во ім’я Сина
Що завше у чужім краю
Молитву найдостойнішу свою
Я починаю словом «Україна».
Оленич Таміла,
студентка Прикарпатського національного
університету ім. В.Стефаника
(Вірш написаний під час подій на Майдані, лютий 2014 р.)
Не легка доля хлопця спіткала,
Якого спільна мета з народом єднала.
Вільна Україна, влада для народу
За що вийшов на майдан, не боячись нічого.
Перед тим, як піти, його дитина запитала
Куди ти татусю? А коли прийдеш?
Його відповідь, як пісня, що серце гріє пролунала
Скоро дитино, не пізніше, як ти заснеш.
Не запізнюйся, тобі ще читати улюблену казку мою,
І прошепотіла ,пронизуючи поглядом “Я тебе люблю!”
Батько щиро поспіхнувся, промовив:Маленька ти моя.
Люби Україну так, як люблю тебе я!
І тоді чоловік на мирну демонстрацію пішов
Та навіть не уявляв, що буде пролита кров.
І те, що свою сім”ю і друзів ніколи не побачить
Не обійме дружину, коли вона радіє чи плаче.
Не буде поруч, коли це так потрібно
Тепер він там, де просторо й світло.
Та він там не один , і не самотній
Там всі хто полягли за Україну, вся Небесна сотня.
Кожен із них залишив найдороще на землі
Вийшли на майдан задля щастя побратимів, сім”ї
Яких всі українці в останню дорогу провожають
З словами “Героям Слава! Герої не помирають!”