![](/sites/default/files/styles/width_862/public/field/image/dsc_1468.jpg?itok=zCVSqBXt)
З 2 вересня у Східноєвропейському національному університеті імені Лесі Українки перебуває декан факультету комунікації в Коледжі Бетел м. Норт Ньютон (штат Канзас), професор Джон МакКейб-Янкі.
Джон МакКейб-Янкі здобув магістерський ступінь у галузі мовної комунікації в Іллінойському університеті, а докторський ступінь – в Університеті штату Луїзіана. В Коледжі Бетел він викладає з 1986 року, а нині – декан факультету комунікації. У 2010-му МакКейб-Янкі одержав звання Почесного голови секції мови й криміналістики в Коледжі Бетел. МакКейб-Янкі – режисер десятків вистав та мюзиклів на сцені Коледжу, керівник театральних проектів у в’язницях та виправних установах штату Канзас. Навесні 2014 року він став переможцем Програми обміну науковцями імені Дж. Фулбрайта й вирушив до України читати лекції.
Професор має українське коріння, позаяк його предки мешкали на території історичної Волині. Це були німецько-швейцарські фермери-меноніти, запрошені до України Катериною ІІ. Згодом родина МакКейба-Янкі емігрувала до США через невдоволення політикою царського уряду Росії.
Підтримує всі починання професора Джона його дружня сім’я. Дружина – вчителька місцевої школи. Дочка, навчаючись у Коледжі Бетел, отримала ступінь бакалавра психології. Син має два ступеня з двох спеціальностей «Німецька мова» і «Музика». Зараз він працює над дисертацією з музикознавства. Сім’я МакКейба-Янкі полюбляє відвідувати театр, музеї та подорожувати.
Мені вдалося поспілкуватися з високоповажним гостем. Прийшла я трішки раніше. Гостинно зустріла завідувач кафедри загальної та соціальної психології Лариса Засєкіна, яка й змалювала загальний образ американського вченого. Через кілька хвилин відчинилися двері й увійшов худорлявий, сивочолий, статечний чоловік, щирий, відкритий до спілкування, стриманий і водночас радісний, привітний, дещо розгублений, проте вдячний за увагу до його персони. Так, це професор Джон МакКейб-Янкі.
– Чи вперше Ви приїхали в Україну? Які враження справила наша країна?
– Коли я навчався в університеті США, я приїжджав у Київ, Запоріжжя. Це був так званий університетський тур.
Щодо вражень, то їх можна розділити на дві частин. Перебуваючи в Україні 1978 року, радянського періоду, зрозумів, що це було закрите і контрольоване суспільство. Тоді вражало все однакове: одяг, будинки. А сьогодні навпаки: все яскраве, різне. І ті люди, яких бачу в Україні, дуже подібні до американців.
Крім того, я, як і кожен фулбрайтівець, відчуваю дуже великий інтерес до себе: до мене підходить багато людей, цікавляться Сполученими Штатами, способом життя, побутом, культурою, моїм університетом.
– Що вплинуло на рішення приїхати саме в Луцьк?
– У моєму запрошенні вже було вказано, що працюватиму я в Луцьку, у вашому університеті. Щоправда, я планував їхати у виш м. Сімферополя, проте після анексії Криму довелося шукати інший навчальний заклад. В офісі Фулбрайта переглянули українських стипендіатів, серед яких була Лариса Засєкіна. Вона ж погодилася прийняти мене у СНУ імені Лесі Українки – і я тут.
– Мета перебування в Луцьку й університеті зокрема.
– Моя програма безпосередньо пов’язана з Програмою наукового обміну Фулбрайта. Це налагодження міжкультурного спілкування в академічному, культурному, соціальному плані. Я приїхав пізнати іншу країну, поспілкуватися з людьми, студентами, вченими, побачити, як працює український університет. І найголовніше – увесь здобутий досвід я маю привезти у США і поширювати його там. Зокрема, ідею про Україну, ваш розвиток, ваш університет.
– Розкажіть докладніше про коло професійних зацікавлень.
– Мої інтереси змінювалися з моїм розвитком, набуттям життєвого досвіду. Дисертація стосувалася історії, культури України. Серед людей своєї спільноти (меноніти. – Авт.) я дізнавався цікаві факти про Україну. Відтак, назва моє дисертації «Наративний і побутовий дискурс: акторська майстерність у життєвих історіях шведсько-волинських менонітів».
Крім того, я працюю в маленькому коледжі, де викладаю чимало курсів, тому змушений самонавчатися. Викладаю і театр, і комунікацію, і роботу в комунікативних групах, – усього по трошки. Та я вважаю, це дуже добре, бо дізнався корисного з багатьох сфер.
Упродовж двох років я ставлю сам вистави, серйозно займаюся сценічним мистецтвом. Один з інтересів – документальний театр (щось на зразок наших вистав просто неба (реконструкції історичних подій). – Авт.). Вистави побудовані на документальних даних, фактах (про видатних людей, політиків, громадських діячів). Зараз дуже популярна вистава про їхню спільноту. В постановці задіяні професійні актори, аматори, студенти. Столичні театри не ставлять документальних вистав, а лише провінційні.
Другий інтерес – постановка вистав у в’язниці. Основна мета такого виду діяльності – психотерапевтична і виховна, зокрема формувати у в’язнів просоціальну поведінку, позитивну особистість, відповідальність, працювати відповідно до розкладу, співпрацювати одне з одним. Оскільки в’язні не можуть виявити свою соціальну активність, як люди на вулиці, театр дозволяє цю соціальну активність вибудовувати.
– Які ж дисципліни Ви читатимете в нашому університеті?
– Я фахівець комунікації та театрознавства. На факультеті психології читатиму курс із психолінгвістики (уже були заняття з другокурсниками, заплановано курс «Прикладна психолінгвістика» у другому семестрі для магістрів). Також в ІСН читатиму курс «Театрознавство». Маю бажання зустрічатися зі студентами, планую організувати аматорський театр чи факультатив із театрального мистецтва.
– Ви вже розпочали читати лекції. Професоре Джоне, як працюється з нашими студентами?
– Студенти Лесиного вишу вразили мене дисциплінованістю, бажанням знати якнайбільше, просто «хочучки і чомучки», повагою до моєї персони, адже таку повагу до професора не завжди можна відчути у Сполучених Штатах.
– Проведіть паралель між українськими й американськими студентами.
– Студенти є студентами, вони однакові всюди. І більше спільного, ніж відмінного. Я проживаю в профілакторію, тому помітив, що ваші студенти багато проводять часу на спортивному майданчику. У Штатах молодь вся занурена в телефони, планшети, ноутбуки. Проте всі студенти активні.
– Чого би Ви хотіли навчити наших студентів, щоб вони запам’ятали на все життя?
– Передусім я б хотів подолали серед ваших студентів укладені стеоретипи про американців, США. Хочеться показати США в комплексному аспекті. Також бажаю навчити емпатії – здатності співпереживати, змоги подивитися очима іншої людини на будь-яку ситуацію, адже емпатія відіграє велику роль не тільки в психології, а й у комунікації, театрі.
– Чого загалом очікуєте від перебування в Україні, Луцьку, університеті?
– Гостинності, дружелюбності. Хочу більше й наочно дізнатися про культуру, історію України (бо американці – нація, а українці – етнос із тисячолітньою історією), вивчити українську мову (цікаво, що професор уже знає українською етикетні мовні вирази. – Авт.). Планую багато подорожувати вашою країною, зокрема відвідати історичну батьківщину моїх предків (с. Зелена Поляна Житомирської обл.), об’їздити всю давню Волинь.
– Ваші побажання студентам і працівникам університету.
– Бажаю продовжувати свою допитливість, цікавість, винагороджувати різні стосунки, щоб не бути самотніми, багато успіху в навчанні, здорового почуття гумору, поціновувати тих, кого зустрічаєте, довгого життя, миру, процвітання.
Спілкувалась
Іванна МИСЛИВА-БУНЬКО
P. S. Щиро дякую завідувачеві кафедри загальної та соціальної психології, професорові Ларисі Засєкіній за організовану зустріч і кваліфікований переклад.
При використанні цієї інформації обов`язкове посилання на першоджерело