16 вересня 2022 року відійшов у вічність Іван Дмитрович Олексеюк – відомий учений, що працював у галузі напівпровідникового матеріалознавства, ексректор Волинського національного університету імені Лесі Українки, багаторічний очільник кафедри неорганічної та фізичної хімії. Нижче – спогади про цю видатну і знакову постать.
Інна ІВАЩЕНКО, професор кафедри хімії та технологій: «Іван Дмитрович був моїм викладачем, приймав на роботу, був науковим консультантом до останніх своїх днів. Він залишив по собі теплі спогади і взірець відданого науковця та громадянина. Залишаюся вдячною все своє життя».
Галина ГОРГУТ, кандидат хімічних наук: «Мені неймовірно пощастило зустріти на життєвому шляху професора Івана Дмитровича Олексеюка. Ця зустріч відбулася 1990 року. Після закінчення Львівського державного університету імені Івана Франка я працювала вчителем хімії у Ківерцівській СШ № 1. Згодом Іван Дмитрович запропонував мені вступити до аспірантури за спеціальністю 02.00.01 – Неорганічна хімія. 1991 року, звертаючись до першого набору аспірантів, професор зазначив, що в Університеті навчальний процес і науково-дослідна робота мають бути рівноправними.
Іван Дмитрович був людиною високої організованості та цілеспрямованості, ученим із великим досвідом науково-педагогічної діяльності. Для мене він був прикладом працьовитості, захопленості роботою, наполегливості у досягненні мети».
Людмила ПІСКАЧ, професор кафедри хімії та технологій: «Я найдовше знаю Івана Дмитровича, бо навчалася в Ужгородському університеті, де він працював – викладав у нас “Неорганічну хіміюˮ на І курсі та “Фізико-хімічний аналізˮ на ІV курсі. Був дуже вимогливим викладачем. На ІV курсі під час літньої сесії я на шостому місяці вагітності зайшла на іспит о 9 год. і вийшла близько 14 год., але отримала відмінну оцінку і навіть уявити тоді не могла, що працюватиму в університеті й навчатиму студентів цих же дисциплін. На ІV курсі він став моїм керівником курсової роботи, далі – дипломної. Також мені запропонували влаштуватися лаборантом-оператором у його науково-дослідну лабораторію (це були здебільшого чергування в третю нічну зміну). Тут я набула навички роботи на деяких установках і приладах, які стали мені в нагоді у Волинському університеті. Сама лабораторія розташовувалася в ботанічному саду. Це була територія площею 4,5 га на правому березі р. Уж у східній околиці Ужгорода, що утопала в екзотичних рослинах. Ми мали змогу любуватися цвітінням і пахощами магнолій, евкаліптів, едельвейсів, різних видів лілій, тюльпанів й інших незвичних для Закарпаття рослин. Саме тоді Іван Дмитрович готувався до захисту докторської дисертації і деякі співробітники (навіть мене задіювали) допомагали йому в оформленні плакатів. Вони були усюди, де можна було звільнити робочі столи. Там я навчилася користуватися друкарською машинкою і видрукувала свою дипломну роботу.
Іван Дмитрович володів здатністю зацікавити роботою. Ми, його перші місцеві “науковціˮ-співробітники (я, Михайло Піскач, Віктор Сомов, Юрій Олевський, Ярослав Мамчич, Валерій Гошко), могли днями та ночами працювати, не думаючи про сон і вихідні.
Із вдячністю згадуватиму Івана Дмитровича, який був моїм наставником і певною мірою янголом-охоронцем у моєму свідомому житті».
Любомир ГУЛАЙ, завідувач кафедри хімії та технологій: «Після закінчення аспірантури і захисту кандидатської дисертації у Львівському державному університеті імені Івана Франка я продовжував працювати науковим співробітником на кафедрі неорганічної хімії. На хімічному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка діяла спеціалізована вчена рада із захисту кандидатських і докторських дисертацій з хімії. Іван Дмитрович був членом цієї ради і його аспіранти також захищали дисертації у цій раді. Співробітники кафедри неорганічної хімії відвідували практично всі семінари і захисти дисертацій із інших закладів вищої освіти, оскільки це було цікаво і тематики досліджень були різноманітні. Усі знали Івана Дмитровича як провідного фахівця по діаграмах стану багатокомпонентних систем. Проте мрією вченого було розвинути у Волинському державному університеті імені Лесі Українки такий напрям дослідження як кристалохімія. Часто після успішних захистів дисертацій професор запрошував аспірантів кафедри неорганічної хімії Львівського державного університету імені Івана Франка, яка відома своєю кристалохімічною школою, працювати на хімічному факультеті Лесиного університету.
Згодом я теж долучився до Волинської хімічної школи. Я займався визначенням кристалічної структури халькогенідів. За декілька років разом зі співробітниками хімічного факультету ми опублікували майже 20 статей, у більшості з яких співавтором був професор І. Олексеюк. 2001 року на міжнародній конференції у Львові я мав змогу вперше очно обговорити з Іваном Дмитровичем можливості моєї подальшої наукової роботи у Волинському державному університету імені Лесі Українки. 2003 року розпочалися мої наукові пошуки в сфері кристалохімії халькогенідів у докторантурі, науковим консультантом був професор І. Олексеюк. Результатом плідної співпраці став захист дисертації на здобуття наукового ступеня доктора хімічних наук (2009 р.).
На сьогодні кристалохімія халькогенідів стала одним із основних напрямів дослідження факультету хімії, екології та фармації і визначна заслуга в цьому належить Іванові Дмитровичу».
Олена ДЖАМ, доцент кафедри екології та охорони навколишнього середовища: «Ще зі студентських років пам’ятаю Івана Дмитровича, його змістовні та цікаві лекції. Ще тоді він нам говорив про волинську школу хіміків. Про те, що наукова робота на факультеті поставлена досить серйозно, я зрозуміла, коли прийшла навчатися до аспірантури нашого Університету на кафедру загальної та неорганічної хімії, а Іван Дмитрович був моїм науковим керівником.
Я запам’ятала Івана Олексеюка як людину-науковця, який жив і працював заради розвитку, як він весь час називав, волинської школи хіміків. А ще Іван Дмитрович був патріотом своєї землі, любив Волинський край, його природу та людей».
Елла КАДИКАЛО, доцент кафедри органічної хімії та фармації: «Моє знайомство з Іваном Дмитровичем відбулося ще 1992 року. Впродовж майже 30-ти років він був моїм керівником і вчителем. Це була мудра, тактовна людина, грамотний професійний керівник, який завжди умів проявити чуйність і розуміння до студентів, аспірантів, колег. Іван Дмитрович був великим ученим, хорошим наставником. Він ніколи не відмовляв у консультаціях із наукових питань, у допомозі при написанні статей із наукових досліджень, завжди знаходив час для дискусій і бесід. Будучи керівником Волинської наукової хімічної школи нашого Університету, із гордістю супроводжував чисельні делегації молодих учених на наукові конференції до Львова, Ужгорода. Він пишався тим, що зростив велику когорту учнів і послідовників, які продовжують його справу і яких із повагою зустрічають на різних наукових заходах.
Світла пам’ять і спогади про справжнього вченого, гарного наставника, мудру та добру людину вічно житиме в наших серцях».
Олена КЛИМОВИЧ, випускниця хімічного факультету 2000 року: «1995–2000 – роки мого студентства у Волинському державному університеті імені Лесі Українки і, відповідно, перші спогади про Івана Дмитровича як про ректора. Ми, першокурсники хімічного факультету, були дуже горді, що ректор – хімік. А як нам сказали, що він читатиме лекції, то землі під ногами вже не чули.
Пригадую захист дипломних робіт. 13 червня 2000 року – саме ювілей Івана Дмитровича, 60-річчя. Він був присутній, задавав питання, було так страшно. А потім у головному корпусі – урочисте вітання ректора з ювілеєм. Мені доручили подарувати йому квіти від факультету. Це було ще тривожніше ніж захист.
Найсвіжіші спомини про Івана Дмитровича дуже теплі. 2020 рік. Мені тоді довелося частенько заходжувати до нього додому, він вичитував мою дисертацію. Не просто вичитував – давав дуже слушні поради і підтримував. Спочатку він повірив у мене, а тоді я у себе.
І як ректор, і як науковець, і як людина, для мене Іван Дмитрович – глиба, скеля, висота. Дякую Богові, що така людина зустрілася на моєму шляху. Низький уклін Вам, Іване Дмитровичу, і щира безмежна вдячність. Ви назавжди в моєму серці».
Олександра КРИХОВЕЦЬ, доцент Української академії друкарства (м. Львів): «Іван Дмитрович Олексеюк – людина науки. У цій царині він працював невтомно та натхненно, а наука давала йому життєві сили, творчі плани, прагнення нових досягнень. Коли ми, аспіранти, приходили до свого наукового керівника, то очі професора загорялись і розпочиналося обговорення й аналіз результатів досліджень, розробка нових напрямів роботи. А ще була підготовка до наукових конференцій, робота над статтями, монографіями… Іван Дмитрович завжди був уважний і щедро ділився своїми знаннями, вміннями. Це була школа науки. І школа життя. Бути учнями Івана Дмитровича – це честь. І обов’язок перед Учителем – продовжувати наукову роботу, працювати невтомно, прагнути більшого».
Лариса МАРУШКО, декан факультету хімії, екології та фармації: «1994 року я розпочала свою науково-педагогічну діяльність у Лесиному університеті й відтоді мала за честь працювати з І. Олексеюком. Як керівник і колега, Іван Дмитрович завжди демонстрував високий рівень інтелігентності, був уважний до кожного співробітника та студента, завжди вислуховував, давав мудрі поради. Його професіоналізм – той взірець, до якого варто прагнути. Він був вимогливий насамперед до себе, але й також до якості підготовки майбутніх фахівців і наукових кадрів.
Мені пощастило виконувати дисертаційне дослідження в науковій школі професора І. Олексеюка під керівництвом його учениці Людмили Піскач. Іван Дмитрович брав активну участь в обговоренні результатів дослідження, допомагав розв’язувати проблемні питання, що виникали під час роботи, надихав своїм прикладом. Його поради завжди були дуже цінними, адже вони були результатом ґрунтовного аналізу, який проводився з притаманними професорові педантичністю й уважністю до кожної деталі.
У створеній ним науковій школі підготовлено не один десяток кандидатів і докторів наук. Їхні праці публікуються у рейтингових наукових журналах, а самі учені мають високий індекс цитування. Факультет хімії, екології та фармації, 30-ліття якого відзначаємо цьогоріч, також був створений за сприяння Івана Дмитровича. Підготовлені за час функціонування факультету сотні фахівців і професіоналів забезпечують розвиток Волині, України й конкурентоспроможні в розвинених країнах світу. За все ми завдячуємо професорові Іванові Дмитровичу Олексеюку. Світла і вічна пам’ять Вам, Колего та Вчителю!»
Олег МАРЧУК, доцент кафедри хімії та технологій: «Цьогоріч виповнюється 30 років від дня заснування хімічного факультету ще тоді у Луцькому державному педагогічному інституті імені Лесі Українки. Це був один із етапів формування нині відомої в Україні та за її межами Волинської школи хіміків, фундатор й ідейний натхненник якої – Іван Дмитрович Олексеюк. Минає рік, як із нами немає відомого науковця, талановитого педагога та чуйної людини.
Моє знайомство з Іваном Дмитровичем відбулося 1991 року, коли я був зарахований студентом фізико-математичного факультету для навчання за спеціальністю “Фізика і хімія”. Іван Дмитрович читав у нас лекції на І курсі із навчальної дисципліни “Загальна та неорганічна хімія”. На ІV курсі я під керівництвом Івана Дмитровича працював на посаді молодшого наукового співробітника держбюджетної теми. Після завершення навчання на факультеті – аспірантура, захист кандидатської дисертації та становлення мене як науковця-дослідника.
Іван Дмитрович був для мене наставником і порадником упродовж усього життєвого шляху. Завжди вражала його відданість справі, талант керівника та науковця».
Микола ШЕВЧУК, доцент кафедри матеріалознавства Луцького національного технічного університету: «Перша зустріч із Іваном Дмитровичем відбулася 1990 року під час вступу на фізико-математичний факультет Луцького педінституту імені Лесі Українки на спеціальність “Фізика і хіміяˮ. Уже тоді мене здивувало як професор майже по-дитячому радів кожній правильній відповіді абітурієнтів.
На першій парі з неорганічної хімії Іван Дмитрович зробив нашій групі приємний сюрприз – екскурсію по всіх наукових лабораторіях кафедри хімії. Нам дуже сподобалося, а з таким екскурсоводом як Іван Дмитрович і поготів. Його одержимість, захопленість науковими дослідженнями просто сяяла у нього на обличчі, він жив цим і завжди був готовий передати її своїм учням.
Лекції просто зачаровували. Він вів нас незвіданими стежками хімічної науки. Пам’ятаю, як у силу життєвих обставин лекцію з термохімії замість Івана Дмитровича читала Світлана Теодорівна. При всій повазі, але вона була сприйнята менш зрозуміло. І хоча через купу літ, переглядаючи свій конспект із цієї лекції, я побачив, що все прочитано правильно, напевно, тоді бракувало харизми Івана Дмитровича. А чого тільки вартували його лекції з росту кристалів! Фантастика! Ще й досі зберігаю цей конспект як безцінний раритет.
Уже з І курсу охочих займатися наукою студентів Іван Дмитрович “адсорбував” із нашої групи та долучав до наукової роботи кафедри. Так, під кінець першого семестру мене вже взяли на держтему на місце Любові Йосипівни Бєльської, яка тимчасово була на лікарняному. Щастю не було меж. Коли Любов Йосипівна повернулася, Іван Дмитрович ошелешив словами, що робота, розпочата мною по держтемі, згодом переросте у курсову, дипломну і, як наслідок, кандидатську. Ці його пророчі слова для мене, першокурсника, тоді були недосяжним “космосомˮ. Максимально сприяючи моєму становленню як науковця, він по-батьківськи просив: “Не встидайся, якщо чогось не знаєш – запитуй”.
Після закінчення вже Волинського університету, який саме тоді очолив Іван Дмитрович, я вступив до аспірантури. Чи добре було бути аспірантом ректора Олексеюка? Івана Дмитровича – так, ректора – ні. Діяльність на посаді ректора, особливо в період становлення Університету, забирала дуже багато його часу. Нам, аспірантам, доводилося чекати до кінця робочого дня, щоб отримати наукову консультацію. Але після важкої ректорської роботи, іноді не дуже приємної, побачивши нас, він як птах Фенікс отримував друге дихання: опинявся у рідній його серцю стихії хімічної науки. Це було його…
На посаді ректора Іван Дмитрович робив усе можливе, щоб хімічний факультет мав якнайбільше сучасного обладнання. “Доки я тут”, – лунало з його уст. Його девізом як ректора були слова: “Ми маємо зробити якнайкраще для людей, якщо дозволяють можливості”. Й Університет ріс і міцніше ставав на ноги під його керівництвом.
Навіть важка хвороба не змогла відірвати Івана Дмитровича від любої його серцю хімії. Він і надалі, майже до останнього керував кафедрою, аспірантами, жив наукою і як пташок випускав у великий світ молодих учених.
Дякую Вам, наш Великий Учителю, за ті зерна розумного, доброго, вічного, що Ви посіяли в наших душах на шляху опанування вершин хімічної науки. Ви достойно пройшли свій життєвий шлях. Нехай Господь Бог дарує Вам вічне життя і Царство Небесне. Амінь».
Оксана ЮРЧЕНКО, доцент кафедри хімії та технологій: «Іван Дмитрович був одним із перших моїх викладачів у тоді ще Луцькому педагогічному інституті імені Лесі Українки та науковим керівником дисертаційного дослідження на здобуття наукового ступеня кандидата наук. Це людина, яку я зустріла з перших днів навчання. Іван Дмитрович викладав такі дисципліни: “Загальна та неорганічна хіміяˮ, “Фізико-хімічний аналізˮ, “Ріст та будова кристалівˮ. Був вимогливим до себе й інших. Жодного разу не спізнювався на заняття, весь матеріал знав напам’ять, конспектами ніколи не користувався. Після його лекції дошка була повністю списана дрібним-дрібним почерком, обрисована діаграмами стану, які він також малював по пам’яті. Пам’ять в Івана Дмитровича була феноменальна. На його заняття не можна було прийти не підготовленим. Він вимагав детального розуміння ходу лабораторних робіт, знання теорії чи розв’язку задач. Думаю, всі пам’ятають його “коронніˮ фрази: “Ну це ж елементарно!ˮ, “Як цього можна не розуміти?!ˮ. Іспити ми також складали дуже довго – як мінімум шість–вісім годин.
Іван Дмитрович наполіг на моєму вступі до аспірантури на спеціальність “Неорганічна хіміяˮ, був моїм науковим керівником. Саме йому я завдячую, що залишилася працювати в рідному ЗВО. Під керівництвом Івана Дмитровича брала участь у виконанні низки держбюджетних тем, міжнародних грантів і проєктів.
Вражала його працьовитість. Він за один–два дні переглядав десятки сторінок наукових звітів, статей і вносив правки олівцем дрібним почерком над текстом. І як би я ретельно не перечитувала, Іван Дмитрович завжди знаходив якісь неточності й вносив корективи. Це людина, яка ідеально орієнтувалась у своїй галузі. Про фазові рівноваги та ріст кристалів він міг безкінечно захопливо розповідати.
Хочу відзначити, що Іван Дмитрович – не лише науковець, але й чудовий керівник, організатор і господарник. Саме завдяки йому був створений тоді ще хімічний факультет, розвивалися й обладнувалися лабораторії, в яких мав бути ідеальний порядок, зростала Волинська хімічна наукова школа. При ньому створено потужні лабораторії неорганічного синтезу, росту кристалів, рентгеноструктурного аналізу.
Я вдячна Іванові Дмитровичу за те, що він зустрівся на моєму шляху і провів мене в науку. Вічна Вам пам’ять, Іване Дмитровичу – чудовій людині, хорошому педагогові та керівникові».