Тарас Сиротюк знаний у Луцьку. Він керівник туристичного клубу ANTAR, активно займається волонтерською діяльністю, а ще – знову студент географічного факультету ВНУ імені Лесі Українки. Ця розмова – про війну, волонтерство, туризм, патріотизм і, звісно ж, Університет.
– Готуючись до інтерв’ю, звернув увагу на те, що такі слова як «туризм», «активний відпочинок», «географія» в хорошому сенсі тебе переслідують. Із чого розпочалося твоє захоплення цим?
– Під час навчання у школі батьки віддавали мене на різні гуртки. Зрештою, на туристичному я затримався найдовше. Коли закінчив школу, задумався, що робити далі, чим займатися. Мій тренер розповідав, що працював на станції туризму, бо це чудова можливість їздити в гори. Отже, при вступі я обирав із двох навчальних предметів: географія або фізкультура. Із фізкультурою не дуже добре складалося в мене, тож вибрав географію. Думав, що потім матиму змогу працювати за спеціальністю. Навчався в Університеті на заочній формі, працював у районному Будинку школяра. Утім, життя дуже швидко отверезило. Тоді я мав 400 гривень заробітної плати, а на таку суму не сильно в гори поїздиш.
– Зрештою, ти опинився на геофаці Університету імені Лесі Українки…
– Так, коли вступав уперше, це був прикольний процес: приймальна комісія, багато батьків, напевно, більше ніж абітурієнтів. Я підійшов до столу заповняти папери, а мене запитують: «Куди ви?». Кажу: «Географія». Наступне питання: «Економічно-соціальна чи фізична?». Я, не довго думаючи, відповів: «Економічно-соціальна».
А зараз це вже було виважене рішення. Цікавлюся предметами, які є безпосередньо у мене на курсі. Ну і, зрештою, хотілося довести справу до кінця. Свого часу я покинув навчання. Зараз розумію, що це мені потрібно. Мені потрібен не лише диплом. Я хочу ширше бачити та розуміти світ.
– У практичній площині цієї галузі ти працюєш давно. Відчував потребу в теоретичній базі?
– Так, звичайно. Є багато таких моментів, коли потрібні теоретичні знання. Під час своєї роботи я брав участь у різних грантових проєктах, відвідав багато виставок. Розумію, що, глибше вивчаючи питання, мені буде легше у майбутньому. Тому хочу отримати ґрунтовну теоретичну базу в Університеті.
– Звернув увагу, що на твоїй фейсбук-сторінці після 24 лютого з’явилося багато розповідей про волонтерські ініціативи. Розкажи трішки про свою волонтерську діяльність.
– Ми з колеги почали нашу діяльність із матеріально-технічної бази: 10 спальних мішків, 10 килимків і два намети. Із часом наші потужності зростали. Станом на минулий рік ми змогли одночасно провести потужний захід і повністю забезпечити групу із 50–60 осіб.
Із 24 лютого постало питання безпеки, потрібно було перемістити родину. Однак вже з 26 лютого я включився в активну роботу і разом із напарником ми почали допомагати. Для початку віддали фактично все спорядження. Зараз у нас залишилося водне та спеціальне гірське обладнання. Троє учасників нашого клубу «Антар» захищають Україну, вони воюють на різних напрямках. Ми возили їм передачі, щось робили для волонтерського штабу мобільного спротиву. Згодом поступово почали повертатися до роботи, організовувати заходи, збирати кошти. Мені не потрібно ніякого заробітку з цього. Ми нічого не вкладаємо, але можемо залучити нормальну суму коштів. Спочатку провели заплив на каяках біля парку, а потім біля будинку скульптора Голованя. Стали думати, що ще можемо зробити корисного. Зв’язалися через знайомих із патрульною поліцією і робили для них сплави. Декілька разів покатали волонтерів із «Ангару». Ми маємо можливість, маємо руки, можемо це зробити, то чому б цим не зайнятися?
– Людей, що займаються туризмом, напевно, можна вважати спеціалістами в обладнанні, яке зараз потрібне нашим воїнам. Чи був корисним при допомозі захисникам цей досвід?
– Звичайно. Він був корисним при правильному підборі потрібного спорядження військовим. Багато що знаходимо в Україні, щось – за кордоном. Друзі підключаються, допомагають доставити. Маємо фідбек із фронту, що не варто брати, що не підходить. Були дві такі речі. Перша – надувний килимок. Він добре служить, але пробивається і його неможливо нормально відремонтувати в польових умовах. Друга – сонячна панель. Вона доволі потужна, при попаданні осколків ще працює, а от після дощу – ні.
– Твоє дітище – туристичний клуб «Антар». Як змінилася його діяльність після повномасштабного вторгнення росії в Україну?
– Внесли дуже багато корективів. Зараз ми працюємо приблизно на 15 % потужності. Троє з чотирьох інструкторів на війні. Війна дуже сильно вдарила по економіці, абсолютно все змінилося. Але люди готові відпочивати, вони хочуть трошки переключитися. Ми пробуємо, підлаштовуємося, хочемо передати якісь свої корисні знання, навички і водночас не залишитися без грошей, бо це наша робота.
– Чимало людей сприймають туризм просто як відпочинок. Але якщо говорити про тих, хто займається цим професійно, то для них це серйозна робота, що потребує фізичної підготовки, навичок. Чи стали отримані вміння в пригоді твоїм колегам, які зараз на війні, під час бойових дій?
– Фізична підготовка скрізь згодиться. Навички, здобуті в певних умовах під час проведення наших заходів, точно знадобилися. Ночівля в лісі, сплави, похід зимою в гори, робота з різними колективами – все це, без сумніву, пригодилося хлопцям.
– Туризму в період війни бути? Якщо так, то в якому вигляді?
– Звісно, він має право на існування, люди повинні відпочивати і, як не крути, це дуже важлива галузь економіки. Видозмінити? Напевно, так. Багато є перепон, психологічних моментів. Цьогоріч їздили на Закарпаття. Значна частина клієнтів відсіялася, бо почули історію, ніби приїдеш і тебе одразу заберуть на війну. Цей регіон дуже багато втратив, бо кордон закритий, роботи на місці немає, переселенці повернулися додому. Відповідно, присіли ціни, бо турист не їде. Загалом туризм повинен існувати навіть під час війни. У мене немає сумнівів щодо цього.
– Я думаю, що ти знаєш Олексія Кушніра, який також здобував освіту в нашому Університеті, а зараз знову захищає Україну. Його віддушина – це гори. Він часто про це говорить, публікує пости у соціальних мережах. Як ти вважаєш, туризм, гори, сплави у поствоєнний час можуть бути елементом соціальної адаптації?
– Беззаперечно. Про мене, це дуже важливий момент психологічної реабілітації. Цьогоріч перед тим як почати працювати я зв’язувався зі своїми друзями, знайомими, клієнтами, зокрема і з Олексієм, яких вважаю певними моральними орієнтирами. Запитував чи варто працювати. Мені сказали: «Бери і працюй». Тому на роботу в цьому напрямі маємо плани. І, можливо, це буде не лише в Україні, а й за кордоном.
А щодо Олексія теж є історія. Як ми з ним познайомилися, пішли в гори, попали в страшну ситуація, померзли сильно. Був із нами ще один хлопець, він уперше пішов у гори. Зараз ми разом працюємо. Це був дуже знаковий похід.
– Хочеться ще одну тему порушити. Це туризм у контексті історичних місць. Чи варто говорити про те, що після Перемоги потрібно орієнтувати історичний туризм на місця бойових дій, виховувати молодь на сучасних подіях?
– Місця пам’яті повинні бути, там туризм варто організовувати. Мені здається, що мета полягатиме не в походах по цих місцинах, а в тому, аби створити таку атмосферу, щоб люди хотіли це знати, хотіли піти та відвідати ті чи ті місця. Дійсно, наша мета – патріотичне виховання. У своїй роботі ми дотримуємося таких моментів. Загалом вони непомітно втілюються. Зазначу, що цьогоріч сильно відсіялася значна група клієнтів через розбіжності в поглядах щодо української мови й української церкви.
– Ти безпосередньо був причетний до екстремально-туристичних змагань «Доброволець». Я багато про це чув, мої друзі брали у них участь. Цікавить твоя думка стосовно того, наскільки такі заходи важливі у виховані патріотичного молодого покоління.
– Змінюємося ми, змінюється і «Доброволець». Наприклад, я прийшов на ці змагання 2017 року. Цьогоріч узимку мали бути п’яті змагання. 23 лютого ми ставили останні контрольні пункти. Зазвичай я займаюся розробкою, постановкою дистанції, організацією безпеки, евакуацією учасників. Ну і цьогоріч очевидно чому змагання не стартували.
Я був на похороні загиблого Героя Олександра Мартинюка і бачив скільки вихованців «Добровольця» віддали йому шану. Це люди різного покоління, і їхня кількість щороку збільшується.
– Повернемося до Університету. Ти доросла, реалізована і самодостатня людина. Як вважаєш, що нового може дати тобі Університет?
– Я маю певний життєвий уклад, систему роботи, коло спілкування. А тут я студент: заношу довідки, документи, готуюся до занять, виконую завдання. Відвик від цього, зараз повернув це все в русло. Університет для мене – спілкування, укріплення старих знань. Це серйозний крок. Я прийшов сюди доробити не зроблене і довчитися. У 17 років я сюди просто прийшов, не усвідомлював цього. Зараз хочу особистісного розвитку. Війна дала можливість вчитися, виправити старі помилки, змінити щось на краще.
Розмовляв Андрій МОШКУН
Фото: Олександр ПІЛЮК