23 лютого відбулася презентація проєкту під назвою «Луцьк Косачівський». Головний задум організаторів полягав у створенні цікавого маршруту локаціями міста, які пов’язані із сім’єю Косачів. Подія викликала неабиякий інтерес серед науковців ВНУ імені Лесі Українки та волинських ЗМІ.
Під час заходу усі охочі почули цікаві факти, пов’язані з Луцьком і родиною Косачів. Екскурсію проводила завідувач університетського Музею Лесі Українки Тетяна Данилюк-Терещук, проте до розмови активно долучалися доцент кафедри української літератури Лариса Семенюк і завідувач кафедри української літератури Віктор Яручик.
Подорож «Косачівським» Луцьком розпочалася біля пам’ятника Лесі Українки на Театральному майдані, а завершилася біля будинку родини Косачів на вулиці Драгоманова.
Гості заходу почули цікаві факти. Один із перших пов’язаний із пам’ятником Лесі Українці, який урочисто встановлено 19 серпня 1977 року. Його автори – скульптори Микола Обезюк, Андрій Німенко й архітектори Валентин Жигулін, Сергій Кілессо.
Наступним пунктом зупинки учасників заходу став сквер біля пам’ятника Костя Шишка, який встановлено 2010 року. До речі, Кость Шишко – випускник Лесиного університету. Він належить до таких постатей в українській літературі, які поза всяким сумнівом можна назвати легендарними. Ба більше, Кость Шишко був ще й талановитим художником!
Лариса Семенюк: «Кость Шишко – це цікава особистість, оригінальний автор. Мені здається, що в історії нашої Волині таких було значно більше, але десь вони загубилися, можливо, були не такими колоритними, як Кость Шишко. Скільки новацій він увів у літературу… Це просто дивує! Дуже мало надруковано за його життя. Чому його пам’ятник тут встановлено? Бо саме з цими місцями пов’язана його доля та біографія. Напевно, він сам хотів би себе бачити під цими високими березами й у цьому амплуа».
Проходячи вулицею Лесі Українки, не могли не згадати про будинок, який пов’язаний із Модестом Левицьким, зокрема з українською гімназією, де він викладав. Родину Косачів Левицький відвідував часто, спілкувався з Оленою Пчілкою та Лесею Українкою.
Одним із улюблених місць Лесі Українки в Луцьку був костел Петра і Павла. Там ще маленька Леся слухала орган.
Досить цікава історія будинку Косачів, який розташований біля костелу. Відомо, що родина оселилася там 1890-го року, адже батько Лесі Українки обіймав посаду голови Луцько-Дубенського повітового податкового управління міністерства внутрішніх справ.
Біля будинку Тетяна Данилюк-Терещук зауважила про Косачів: «Друзів особливо не було. Гості не часто збиралися. Саме тут Леся Українка починає вчити французьку мову та займатися студіюванням фольклористичних джерел».
Біля древніх мурів любила відпочивати Леся Українка. Варто сказати, що серед унікальних графіті Луцького замку – напис на одній із цеглин, зроблений рукою сестри Лесі Українки: «1891 Ольга Косач».
Тетяна Данилюк-Терещук: «Історію свого луцького життя Леся Українка втілила у поезії “Віче”. Це справді дуже цікавий текст, який з’явився 1901 року. Вона вже тоді більше як десять років у Луцьку не була, тільки підтримувала стосунки зі своєю луцькою приятелькою Марією Биковською-Бєляєвою, яку доля також немилосердно кидала. І от, власне, саме цього року приходить до Лесі Українки такий спогад про замок, Луцьк, її отроцтво та ті ігри, які відбувалися на руїнах замку. Насправді ця поезія багатошарова. Напевно, так вона згадувала те краще, що було пов’язане з Луцьком».
Уривок із поезії «Віче»:
«Зубчата тінь від замкового муру
все довшала, а далі й двір покрила.
В бойниці небо стало темно-синім,
не стало вже червоного віночка
на голові малої Жанни дʼАрк,
а ми співали... Раптом наша варта
нам гасло подала: “Гуси, додому,
вовк за горою!” – Все затихло миттю:
“великі” йшли!.. Під муром притаївшись,
ми бачили, як постаті незграбні,
хитаючись та пишучи “мисліте”,
блукали по замковому дворі, –
“великі” йшли з веселої беседи.
Ой, видко, шлях був довгий та трудний,
либонь, їм там судилось ночувати...
Таємне віче розійшлось таємно:
скрадалися ніжки маленькі тихо
у темряві; ніхто не озивався:
ручки стискались мовчки на прощання;
за брамою всі різно подались...
Де ви, мої товариші колишні?
Ми розійшлися, мов стежки по лісі.
Чи ви коли ще згадуєте замок
і всі ті речі, співи, таємниці?
Чи, може, вам – «великим», мудрим людям –
тепер уже не до дитячих мрій?..»
Відділ зв’язків із громадськістю