Сьогодні, 15 лютого, виповнюється 32 роки від дня смерті ректора Луцького державного педагогічного інституту імені Лесі Українки (1980–1989 рр.) Нестора Володимировича Бурчака.
За роки ректорства Нестора Бурчака зроблено чимало:
1981 р. – відкрито факультет підвищення кваліфікації керівників шкіл.
1985 р. – створено Музей Лесі Українки.
1983 р. – збудовано аудиторний корпус на вул. Потапова, 9.
1984 р. – споруджено навчально-лабораторний корпус.
1984 р. – збудовано гуртожитки № 4 та 5; відкрито нові спеціальності («Музика», «Образотворче мистецтво», «Хореографія»).
1984 р. – колектив педінституту нагороджено перехідним червоним прапором ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ВЦРПС та ЦК ВЛКСМ. Педінститут визнано найкращим у Радянському Союзі (таких закладів вищої освіти було лише чотири).
1987 р. – відкрито відділення початкової військової підготовки, на якому навчалося понад 1000 студентів.
1989 р. – розпочато будівництво гуртожитку № 6 і бібліотеки.
Нестор Володимирович Бурчак народився 27 липня 1931 р. в с. Струтин Золочівського району Львівської області в родині робітників. 1939 р. пішов у перший клас до Струтинської української початкової школи, навчання в якій перервала війна. 1944 р., після визволення від німецьких загарбників м. Золочева, Нестор Бурчак продовжив навчання у Золочівській СШ № 1. 1949 р. він успішно закінчив школу та вступив до Львівського торговельно-економічного інституту. 1953 р. Нестора Бурчака як здібного випускника затвердили слухачем курсів із підготовки викладачів суспільних наук при Київському національному університеті імені Т. Г. Шевченка.
1954 р. за направленням міністерства освіти Нестор Бурчак прибув на роботу в Луцький педагогічний інститут, якому й віддав усе своє життя. Упродовж 1980–1989 рр. він був ректором Луцького державного педагогічного інституту. Феномен ректорства Нестора Бурчака полягає в тому, що він ніколи не проявляв зверхності та зарозумілості, умів слухати. Однаково поважав думку чи то доктора наук, чи голови профкому, чи звичайної прибиральниці. Відтак Нестор Бурчак сформував дружний, згуртований, комунікабельний колектив, якому вірив, довіряв, на який завжди спирався.
Один із важливих напрямів діяльності освітніх закладів України в 70–90-х рр. XX ст. – їх реорганізація в центри освіти, науки та культури регіону. Таким поступово став Луцький державний педінститут імені Лесі Українки. Не випадково багато починань у педагогічній освіті в Україні торкалися саме його. У Луцькому педінституті працювали лабораторії з удосконалення навчально-виховного процесу; однією з перших створено кафедру педагогічної майстерності; діяла програма «Учитель»; студенти інституту впродовж усього навчання проходили активну та пасивну практики в школах області; постійно працював факультет громадських професій, на якому можна було здобути знання з професій, дотичних до вчительської і часто необхідних педагогові в майбутньому.
Нестор Бурчак постійно плекав ідею створення спочатку лабораторії Лесезнавства, а згодом – Лесезнавчого центру спільно з Інститутом української літератури імені Т. Шевченка АН УРСР. Тому він завжди дбав про поповнення Музею Лесі Українки, який був творчою лабораторією із самого початку його існування, важливим навчальним і науковим осередком для студентів-філологів. Ректор радів кожному новому ексклюзиву музею, брав участь у пошуку та придбанні літератури й експонатів.
Не менше уваги приділяли музейній справі на природничо-географічному факультеті, де й сьогодні діє цікавий музей мінералів. На історичному факультеті за підтримки Нестора Бурчака засновано Музей археології Волині, який став важливою навчальною базою для студентів. Музеї закладу проводили велику навчальну, наукову та громадську роботи.
Ректор надавав належну підтримку в написанні «Історії Волині з найдавніших часів», яка вийшла 1988 p., та Волинського тому «Зводу пам’яток історії та культури України. Волинська область»; у проведенні краєзнавчих конференцій і створенні в приміщенні інституту на III Волинській регіональній конференції 1989 р. Волинського обласного товариства краєзнавців, одним із засновників якого став педінститут.
Також варто назвати мистецькі самодіяльні та народні колективи, якими пишалася вся область. Шість мистецьких колективів в інституті мали звання народного, серед них виділялася хорова капела під керівництвом С. Ярмуся, ансамбль пісню і танцю «Розмай» (керівник Л. Кужелюк), танцювальний колектив «Кладочка» (керівник Л. Косаківська), тріо бандуристів (керівник М. Сточанська) й ін.
Заслуга Нестора Володимировича – започаткування студентського фольклорно-етнографічного фестивалю «Лесина пісня», на який приїздили знані в Україні та СРСР студентські колективи з Рівного, Кам’янця-Подільського, Полтави, Львова, Дрогобича, Ульяновська, Бреста й інших міст. Тоді відбувалося гучне весняне свято для міста й області, про яке завжди довго говорили, згадуючи виступи різних колективів на площах міста Луцька та в населених пунктах, зокрема в Колодяжному, де розміщена Музей-садиба Лесі Українки.
Нестор Володимирович був неймовірно талановитим у всьому: у педагогічній діяльності, державних справах, в умінні керувати інститутом, у стосунках із друзями та колегами, студентами й підлеглими. Тридцять п’ять років він працював у закладі вищої освіти, дев’ять років керував ним, уклав у нього все своє життя та душу. На роки його роботи ректором інститут і сам керівник стали легендою. Зріс невпізнанно Луцький педагогічний інститут, великим став авторитет закладу. Піднесення та розквіт його в ці роки ввійде в історію вищої педагогічної освіти України.
Керівник широко пропагував і творив концепцію співробітництва, ту сучасну педагогічну ідеологію, яка об’єднує прогресивних освітян країни. Демократизація та гуманізація освіти, боротьба з авторитарною школою, піклування про завтрашній день України, якій так потрібні яскраві особистості, перетворення нашого інституту в храм мудрих, шляхетних і совісних, у центр освіти, науки та культури Волині – такі життєві принципи Нестора Володимировича.
15 лютого 1989 р. невблаганна смерть забрала від нас Нестора Бурчака. Він став тією далекою зіркою, світло якої й сьогодні допомагає не заблудитися на складних дорогах життя. Мабуть, роки кристалізуватимуть у пам’яті нові епізоди та риси цієї дивовижної людини.
Із матеріалів та спогадів кандидата педагогічних наук,
доцента Євгенії ДУРМАНЕНКО