![кримський](/sites/default/files/styles/width_862/public/2021-01/138313111_2840132489541390_3027061268518299291_n.jpg?itok=reU_z38H)
Добровісник (до 150-річного ювілею Агатангела Кримського)
19 липня 1941 року… У Звенигородці до оселі академіка Агатангела Кримського завітало двоє чоловіків. Один із них повідомив, що прибув із завданням допомогти вченому дістатися до Києва, звідки його переправлять на схід, оскільки у зв’язку з війною уряд УРСР виніс спеціальну ухвалу: евакуювати Академію наук углиб Радянського Союзу. Коли Агатангел Юхимович послався на «нетранспортоспроможний» стан і ймовірну близькість відходу із земного життя, візитер сказав, що виконає наказ керівництва всупереч волі вченого. Споряджаючи Кримського в дорогу, його 12-літній син-приймак Миколка з матір’ю Олександрою Каштановою навряд чи здогадувалися, що прощаються з ним назавжди...
Філолог зі світовим іменем, поліглот, поет, перекладач, громадський діяч Агатангел Юхимович (Євтимович) Кримський народився 15-го (за старим стилем – 3-го) січня 1871 року в місті Володимирі на Волині у сім’ї вчителя гімназії (батько – нащадок бахчисарайського мулли, котрий переселився з Криму до Литви, мати ‒ зі збіднілого шляхетського роду литовських поляків Сидоровичів). Середню освіту здобував у прогімназії в Острозі (1881‒1884), Другій Київській гімназії (1884‒1885) та колегії Павла Галагана (1885‒1889). 1892 року закінчив Лазаревський інститут східних мов, а 1896-го ‒ історико-філологічний факультет Московського університету. Того ж року 25-літнього Кримського відряджено до Сирії та Лівану для підготовки до викладання арабської словесності, що дало йому змогу пізнати зсередини і християнський, і мусульманський Схід. Як писав учений згодом, у тих краях його вабило те, що має живий струмінь, більше чи менше відношення до загальнолюдських інтересів, наприклад, до літератури, філософії, соціального життя, етнографії…1 Навіть дослідження старовини Агатангел Кримський намагався пов’язувати із сучасністю.
Повернувшись із відрядження, молодий науковець стає приват-доцентом арабської мови та писемності, а з 1900 року ‒ професором арабської філології Московського університету і водночас професором арабської словесності та мусульманського Сходу Лазаревського інституту. На період 1898‒1918 років припадає основна кількість сходознавчих праць Агатангела Кримського. Незалежно від того, що пов’язувало вченого з мусульманським світом ‒ стажування в арабськомовних країнах, а чи незримі нитки далеких кримськотатарських генів ‒ факт лишається фактом ‒ дослідження Агатангела Кримського з арабістики, іранології, тюркології, ісламістики – серед кращих у світі. Він автор всесвітньовідомих монографій «Історія арабів, їх халіфат, їх подальші долі й короткий нарис арабської літератури» (1903), «Історія Персії, її літератури та дервішської теософії» (видавалася з 1901 по 1915 рік), «Історія Туреччини і її літератури» (1910, 1916), «Історія арабів і арабської літератури світської й духовної» (Корану, Фікху, Сунни й ін., 1911), багато інших досліджень із історії ісламу, народів Близького та Середнього Сходу, ледь не всі (понад 500!) орієнталістські статті у словниках Брокгауза й Ефрона та Товариства братів Гранат. Праці Кримського (зокрема, написану в співавторстві з А. Горстером брошуру «До літературної історії 1001 ночі», 1900) високо оцінював Лев Толстой, котрий якось навіть зізнався, що Коран вивчав «за Кримським». Не менш вагомими в доробку професора були його студії з української мови, літературознавства, народної творчості й етнографії. Його перу належить підручник із української граматики для учнів вищих класів гімназій і семінарій Придніпров’я (1907‒1908), статті про творчість Івана Вишенського, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Степана Руданського й інших письменників.
Агатангел Кримський зажив слави і як літератор. Його «екзотичні поезії» – основа збірки «Пальмове гілля» (І ч. ‒ 1901, ІІ і ІІІ відповідно ‒ 1908 та 1922). Белетристика увійшла до книг «Повістки й ескізи з родинного життя» (1895), «Бейрутські оповідання» (1906). Роман «Андрій Лаговський» повністю виданий 1972 року ‒ за життя з’явилися друком лише його перші дві частини.
А. Кримський був близьким другом Івана Франка, Михайла Павлика. Особливо теплі та зворушливі стосунки склалися з Лесею Українкою. Вона була неабиякою поціновувачкою і водночас вимогливою критикинею його художніх творів (варто згадати хоча б розгорнутий аналіз «Андрія Лаговського», даний у листі від 16 листопада 1905 року2). До речі, драматична поема Лесі Українки «У катакомбах» (1906) присвячена саме Агатангелові Кримському.
У вересні 1918 року вчений прибув до Києва на запрошення Комісії з організації Української академії наук, яку очолював славнозвісний академік Володимир Вернадський. Із часу заснування УАН А. Кримський – її дійсний член, багаторічний секретар (1918‒1928), голова історико-філологічного відділення, з 1921 року – директор Інституту української наукової мови (нині – Інститут мовознавства імені О. О. Потебні НАН України).
Окрім того, впродовж 1917–1920 років Агатангел Кримський працював над третьою частиною «Пальмового гілля», яка побачила світ у київському видавництві «Час» (1922). До книги увійшли здебільшого українські інтерпретації доробку поетів Близького та Середнього Сходу. Саме з нею поет увійшов у поетичний розмай 20-х років. Наступного року київське видавництво «Слово» перевидало першу та другу книги в одній збірці. Факт опублікування останньої саме у «Слові», де вже встигли побачити світ непересічні книги Григорія Косинки, Тодося Осьмачки, Максима Рильського, Павла Филиповича, Бориса Якубського, робив книжку актуальним явищем тогочасного літпроцесу. Зв’язок цих видавництв із постатями, які уособлювали неокласичний напрям в українській літературі (адже саме у «Часі» виходив перший український бібліографічний часопис «Книгарь», редактором якого упродовж 1919–1920 роках був Микола Зеров, а про «Слово» годі й говорити – це просто-таки «трибуна» для їхніх виступів), значною мірою ставив у їх ряд й Агатангела Кримського (тим паче, що вченого залучали до участі у «Книгарі»).
Чи маємо підстави для розгляду поетичної та перекладацької творчості Агатангела Юхимовича саме в неокласичному контексті? Щоб бодай якось відповісти на це питання, варто розібратися, а хто ж такі українські неокласики? У низці досліджень їх представляли як самостійне угруповання, опозиційне і до пролетарсько-селянських («Гарт», «Плуг»), і до авангардистських літературних організацій («Аспанфут», «Нова генерація», власне «Авангард»), а склад і чисельність їх найчастіше визначали, посилаючись на рядки сонета Михайла Драй-Хмари «Лебеді»: «О гроно п’ятірне нездоланих співців…»
«П’ятірне гроно» – це сам Драй-Хмара, Освальд Бурґардт (він же Юрій Клен), а також згадані вище Микола Зеров, Максим Рильський і Павло Филипович. Насправді ж уявлення про неокласиків як окреме та стале угруповання, схоже, було виплодом фантазії офіціозних літературних критиків на кшталт Якова Савченка й ін. Чіткої ідейної програми та розподілених обов’язків (голова, секретар і т. д.) співці краси та грації не мали. Не було й регулярних засідань – їх об’єднання, найрадше, виникало спонтанно та ґрунтувалося лише на подібності естетичних уподобань. Та й кількість цих митців була далеко більшою за «п’ятірне гроно». Нині до цього списку нерідко додають також молодшого брата Миколи Зерова – Михайла Ореста, літературознавців Ананія Лебедя та Бориса Якубського, а також одну з найбільш загадкових і суперечливих постатей української літератури – Віктора Петрова (Домонтовича). Окрім того, вплив неокласиків прямо або опосередковано відчували на собі й «ланко-марсівці» (Євген Плужник, Тодось Осьмачка), і плужани (Аркадій Казка, Василь Мисик, Володимир Свідзінський), ба навіть деякі футуристи (Олександр Корж, наприклад), та й позагрупових симпатиків не бракувало (взяти хоча б письменницьку родину Могилянських). Були прихильники неокласицизму й у Західній Україні (Святослав Гординський, Богдан Кравців, Ростислав Кедр). Зрештою, й Павло Тичина приятелював із Зеровим і, попри новаторські пошуки (творення неологізмів, експерименти з пунктуацією, переносами слів, періодичне звертання до позаримових і позаметричних поетичних форм) та заяви про те, що в неокласиків «не річка – тільки став», виявляв неабияку прихильність до класичного вірша – у його доробку маємо сонети («Я знаю…», «Гнатові Михайличенку», друга частина присвяченого Тарасові Шевченку диптиху «26. ІІ /11. ІІІ», «В Хараксі»), олександрійські вірші («Великим брехунам», «Перед пам’ятником Пушкіну в Одесі»), ронделі (однойменний диптих), терцини (цикл віршів-споминів про Михайла Коцюбинського), гекзаметри («Що ж, зволікай женихів, Україно, як та Пенелопа…», «Хмари кругом облягли…», «Повстанці», «Клеон і Діодот», друга редакція вірша «Загупало в двері прикладом…», численні гекзаметрові вкраплення у «Шаблю Котовського» – починаючи з першого начерку до поеми під назвою «Чистила мати картоплю…», ‒ у «Зустріч з Мариною», «Серафиму Морачевську» тощо).
То ж чи маємо ми право вписувати у цей контекст й Агатангела Кримського? З одного боку, виразні традиціоналістські установки, чергування оригінальних поезій із перекладами ніби й дають такі підстави. І все ж цілковитої єдності не простежуємо. І річ тут не лише в тім, що ім’я Агатангела Юхимовича годі знайти в «Неокласичному марші», а Віктор Петров у своїй праці «Українські культурні діячі УРСР – жертви большевицького терору» згадує А. Кримського знову ж таки не серед «своїх», а серед «семидесятників» (за роками народження) – укупі з Грицьком Чупринкою, Іваном Стешенком, Миколою Вороним, Миколою Філянським, Юрієм Будяком, Євгeном Тимченком, Людмилою Старицькою-Черняхівською. По-перше, не треба забувати, що традиціоналізм Кримського як поета (не як ученого) майже не виходив за межі «народницьких» норм, притаманних досимволістській естетиці ХІХ ст. Друга відмінність творчого кредо А. Кримського від неокласичних установок – у його підході як перекладача до оригінальних поетичних текстів. Неокласики прагнули рафінованої точності з неодмінним дотриманням рим, ритміки, образності оригінального твору. Переклади ж Агатангела Кримського відзначаються набагато вільнішим підходом – іноді аж до зміни усталеної літературної форми. Зазвичай, перекладаючи рубаї (Дмитро Павличко, Михайло Клименко або Ігор Нижник тут не винятки), послуговуються звичною формою чотиривірша з римуванням ааба чи аааа (т. зв. пісенні рубаї). Агатангел Кримський перекладав рубаї Омара Мервського, Абу-ль-Али Маарі, Авіценни, Омара Хаяма, Сенаї, Енвері та інших восьмивіршами (найчастіше римуючи парні рядки – аабб). Поет пояснював це тим, що перси записували віршову строфу у два рядки, а в європейській традиції усталилася чотирирядкова строфа. На думку Агатангела Юхимовича, український пошанувач поезії мав би читати рубаї «з більшою охотою» саме в такому написанні. І останнє – як уже мовилося, вектори поетичного пошуку неокласиків сягали здебільшого західних теренів, тоді як шукання Кримського тісно пов’язані з Близьким і Середнім Сходом. Навіть нечасті вкраплення з Анакреонта, Сафо, Гете, Гайне, Ростана, «іспанські» стилізації тощо мають виразний орієнтальний зміст або, принаймні, настрій. Вчитаймося хоча б у рядки «Іспанського романсу» з циклу «Кохання по-людському» (1900):
З-поза срібного туману
Хвиля срібного фонтану
Плеще та бринить..
Сад дрімає... Тиша... Темно...
Чи не тінь отам таємно
Ледве шелестить?!
Бачу постать... Легкість стану...
Так! Се ти, моя гітано!
Серцем чую я!
Довго ждав я, повний муки...
О! Впади ж мені на руки,
Милая моя!..3
Навіть знаючи про вплив фінікійців й арабів на культуру народів Піренейського півострова у певні періоди їхньої історії, важко не подивуватися суто близькосхідній енергетиці твору. Якби не підзаголовок і не згадка про гітану (іспанську ромкеню), можна було б подумати, що це ще одна варіація на теми біблійної «Пісні над Піснями» або суфійської поезії4. За прикладами далеко йти не доводиться. Ось уривок із «Пісні над Піснями» в перекладі Митрополита Іларіона (Івана Огієнка):
Прокинься, о вітре з півночі,
І прилинь, вітре з півдня,—
повій на садок мій:
нехай потечуть його пахощі!
Хай коханий мій прийде
до саду свого
і нехай споживає плід
найкращий його!.. (4: 16).
А це – славетний перський поет ХІV ст. Гафіз у інтерпретації Агатангела Кримського:
Знову прийшов для весняного саду
Час молодечий, блискучий.
Радісну звістку про рожу-красуню
Вчув соловейко співучий.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Тільки коханню престоли будуймо...
Любонько! Місяцю ясний!
Виступи з пітьми й засяй на престолі
Наче той Йосип Прекрасний!5
Зрештою, і в екстатичних сплесках почуттів Анакреонта неважко знайти перегук, скажімо, з Омаром Хаямом, хоча цих поетів розділяє півтора тисячоліття, або ж зі згаданою вже «Піснею над Піснями» (до речі, ще давнішою й чи не найбільш тайномовною серед книг Старого Заповіту). Будучи блискучим знавцем священних текстів й історії релігій, А. Кримський у коментарях до своїх перекладів неодноразово підкреслював можливість пояснення любовної лірики Середньовічного Сходу приблизно в такому ракурсі, як теологи тлумачать кохання Соломона та Суламіти. Тоді адресатом творів Гафіза виявляється не земна жінка, а Вища, Божественна сутність, отже, Хаямове вино стає вже не плотським, а духовним поняттям (порівняймо з «пивушком духовным» у сектантських традиціях післярозкольної Росії).
Сліди такої символіки можна віднайти і в оригінальній ліриці самого Кримського, в якій під коханою нерідко розуміється Україна6. Причому бувають моменти, коли поетові ніби набридає приховувати любе ім’я за фіранками алегорій і він врешті «розкриває карти», як-от у вірші «Весняна розмова»:
У мене коханка, у мене є любка,
То – рідна країна.
До неї горнуся, її поцілунком
Уп’юсь до сконання.
О друзі! Чи є що на світі солодше
од цього кохання?7
Не менш плідно працював Агатангел Юхимович у 20-ті роки і як науковець. Саме тоді з’явилися друком такі праці, як-от: «Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам’ятників письменської староукраїнщини ХІ–ХVП ст.» (у співавторстві з О. О. Шахматовим, 1922, 1924), «Історія Персії та її письменства», «Хафиз та його пісні (бл. 1300–1389) в його рідній Персії ХІV ст. та в новій Європі» (обидві – 1923, остання перевидана 1924-го), «Перський театр, звідки він узявсь і як розвивався» (1925), «Знадоби до життєпису Степана Руданського» (1926), «Історія Туреччини та її письменства», «Оповідання арабського історика ХІ в. Абу-Шоджі Рудраверського про те, як охрестилася Русь» (обидві – 1927), «Школа, письменство й освіта в турецько-арабських краях за передреволюційної доби на грані ХІХ – ХХ вв.», «Розвідки, статті й замітки» (обидві – 1928), «Тюрки, їх мови та літератури» (1930) тощо. Агатангел Юхимович брав діяльну участь у створенні й роботі Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства та організованих нею Всеукраїнських з’їздах сходознавців (1927, 1929), був науковим редактором «Російсько-українського словника» (впродовж 1924–1933 років вийшло три томи), «Російсько-українського словника правничої мови» (1926), «Українського діалектологічного збірника» (кн. 1–2, 1928–1929), упродовж 1923–1929 років редагував «Записки Історико-філологічного відділу ВУАН» (кн. 2–5, 7–10, 12–17, 19, 21–23, 25), численні збірники, присвячені питанням сходознавства. Не полишав він і громадської діяльності, був депутатом Київської міської ради, членом ВУЦВК.
У 30-ті роки, через те, що вчений потрапив у тривалу неласку, кількість публікацій його праць відчутно зменшилася, проте щирі шанувальники не забували академіка. Павло Григорович Тичина у вірші, написаному до 70-річчя Агатангела Кримського, наводить такий епізод:
І далі йде [Кримський. – І. О.]... Руїни. В них мов гротик,
провал кудись. Закохані стоять.
Вона: Мене ж ти будеш пам’ятать?
А він: Навік я твій! «У тебе ж ротик –
це джерело безсмертя... Прочитать
тобі Гафіза? 3 Кримського екзотик!
Ах, ці слова всю душу схвилювали
ученому! – Виходить, що мене
читають? – він прошепотів. – Одне
іще б зробити – щоб топази й лали
Нізамі показати!.. (Про ясне
пташки тут раптом щось защебетали)8.
Попри всі неминучі для святкових aдресів пишноти й згладжування життєвих реалій (на той час Агатангел Юхимович через серйозні проблеми із зором без супроводу вже не ходив), у творі П. Тичини хоча й кількома штрихами, але досить точно описано період короткої (1938–1941) «відлиги» в житті академіка, коли опала на певний час відступила (недарма зображено саме весняний пейзаж!) Із цих штрихів стає зрозумілим найголовніше: і в сімдесят А. Кримський лишався вірним своїй справі. Незважаючи на вік і хворість, він творив, виношував нові задуми та ідеї…
Початок 40-х років ознаменувалися для поета і вченого урочистими святковими подіями. 1940-го його удостоєно звання заслуженого діяча науки УРСР. Він став кавалером ордена Трудового Червоного Прапора. Сторінки періодики за січень 1941-го рясніли ювілейними статтями… Однак того ж року академіка звалив інсульт, а влітку…
У повоєнних публікаціях, присвячених Агатангелові Кримському, дослідники висловлювалися про мученицьку кончину вченого лише в «обтічному» стилі. Так, наприклад, Семен Шаховський у післямові до «дніпровського» видання «Пальмового гілля» (1971) писав: «…на жаль, тяжкі обставини першого періоду Великої Вітчизняної війни не минули літнього і тяжко хворого вченого. В 1942 році він помер»9.
Обставини початку війни були справді важкими, і рік смерті вказаний точно. Та це напівправда: Академіка до Казахстану не евакуювали, а етапували після багатьох днів виснажливих допитів «с пристрастием» у Києві та Харкові, де з напівсліпого немічного дідуся безрезультатно намагалися в прямому розумінні слова вибити свідчення про зв’язки з Симоном Петлюрою, приналежність до СВУ, власне керівництво «націоналістичним підпіллям» тощо. Агатангел Юхимович спростував усі висунуті проти нього звинувачення, не обмовив жодного з колег і демонстративно, перш аніж підписати протоколи допитів, виправляв у них граматичні помилки. Той, кому «світила» кара за «націоналізм», знав російську мову (про українську навіть не кажу) встократ краще від своїх мучителів…
Прикладом мужності та гуманізму залишався вчений і на нарах Кустанайської в’язниці, про яку йшла недобра слава як про тюрму з особливо жорстокими порядками та застосуванням тортур. Його співкамерник Іван Гречихін писав: «Агатангел Юхимович підходив до людей, розмовляв, розповідав, наставляв. Його всі слухали, не було в нього ані жаху, ні відчаю, він не впадав у тугу. Був сильний духом. Світлий був. Для багатьох він був розрадою. Я розумів, що його підтримувало усвідомлення віри, прямування до добра, до самовдосконалення. Він знав, що терпить муку за правду, за істину. Таких людей мало».
Згідно з актом, що його склали кустанайські медики 26 січня 1942 року (себто вже по смерті академіка), «хворий ув’язнений Кримський А. Ю. поступив із етапу 30 жовтня 1941 року в дуже тяжкому стані виснаження й одряхління організму зі змінами в серцево-судинній системі...» і «помер 25 січня 1942 року о 1 год. 30 хв. в лазареті Кустанайської загальної тюрми № 7 від послаблення серцевої діяльності»10. Трагічний парадокс (а скільки їх було в житті вченого!): духовно спрямований на Схід нащадок кримських тюрків-татар знайшов останній притулок саме на азійській, саме на тюркській землі – у Казахстані.
Так збулося одне з найпохмуріших пророцтв Агатангела Кримського, котрий 1903 року писав:
Без молитви шпурніть мого трупа
Під тюремнїї мури.
Надпишіте, що був я злочинець
І загинув з тортури11.
Усе було майже як у вірші, от тільки напису такого ніхто не зробив. 1957 року, коли всі звинувачення знято й справа закрита «за відсутністю складу злочину», годі було знайти місце поховання А. Кримського. Не знайдено його і досі…
Відсутність вироку, а також очевидність безпідставності звинувачень академіка в керівництві «антирадянським націоналістичним підпіллям» мали своїм наслідком те, що ще задовго до офіційної посмертної реабілітації поета та вченого (1957) прізвище його почали вряди-годи згадувати. Так, у 9-му числі журналу «Радянське літературознавство» за 1948 рік (нині – «Слово і час») надруковано лист Лесі Українки до Агатангела Кримського від 16 листопада 1905 року – ота ж таки славнозвісна «розгорнута рецензія» на роман «Андрій Лаговський». А 1955-го редколегія 20-томного зібрання творів Івана Франка визнала за потрібне вмістити у ХVІІ томі схвальну рецензію Великого Каменяра на найпершу книгу екзотичних поезій А. Кримського, а в примітках (щоправда, до статті про Михайла Старицького) подати персоналію академіка без жодних натяків на якусь там «ворожість» чи бодай «суперечливість» його поглядів. Та й п’ятитомник наукових праць і художніх творів Агатангела Кримського вийшов у період далеко не відлиговий – у 1972‒1973 роки.
Із настанням незалежності України інтерес до спадщини вченого-добровісника (саме так перекладається з грецької його ім’я) все ж не вщухає. У жовтні 1991 року збулася мрія Агатангела Юхимовича про заснування (під егідою Академії) Інституту сходознавства. Установу названо його іменем. Упродовж 2007–2010 років здійснено фундаментальне п’ятитомне видання вибраних сходознавчих праць ученого, в якому представлено роботи з арабістики, тюркології й іраністики.
Його ім’ям названо вулиці Києва, Звенигородки, Бахчисараю (Республіка Крим), Луцька, Нововолинська, Володимира-Волинського й інших міст України.
Позаяк учений – уродженець Волині, цілком природна увага до його постаті, наукового та літературного доробку в Лесиному краї. Іменем А. Кримського названо педагогічний коледж у Володимирі, де він народився. Періодично відбуваються наукові конференції, з’являються друком книги про академіка. Особливий резонанс мав, зокрема, збірник наукових праць «Агатангел Кримський – учений, письменник, українець» (2007, упорядниця ‒ Ніна Данилюк, нині докторка філологічних наук, професорка). Серед його авторів – науковці Інституту української мови НАН України, Інституту сходознавства імені А. Кримського НАН України, Української академії друкарства, Волинського державного (на той час) університету імені Лесі Українки, Волинського краєзнавчого музею, викладачі Володимир-Волинського педагогічного коледжу імені А. Ю. Кримського. 1992 року засновано обласну літературно-мистецьку премію імені Агатангела Кримського.
Викликає, щоправда, жаль не надто широка можливість доступу до праць академіка та літератури про нього через невеликі наклади. Не всі праці бувають наявні в бібліотеках, зокрема електронних. Видання повного зібрання спадщини Агатангела Кримського також проблематичне, хоч за час, що минув після заснування Інституту сходознавства, зроблено таки чимало… Чомусь, попри все, віриться, що вихід таки знайдеться, – адже темрява найгустіша саме перед світанком, – і подальші роки ХХІ століття являть нам приклади ще дбайливішого ставлення до рідної культури й до тих численних, творених віками і тисячоліттями, світових культур, до яких торував стежки невтомний учений-добровісник.
1 Кримський А. Пальмове гілля : Екзотичні поезії. Київ : Дніпро, 1971. С. 352.
2 Українка Леся. Зібрання творів : У 12 т. Т. 12. Київ : Наук. думка, 1979. С. 136‒151.
3 Кримський А. Твори : В 5 т. Т. 1. Київ : Наук. думка, 1972. С. 58.
4 Суфізм ‒ містичний напрям в ісламі.
5 Кримський А. Твори : В 5 т. Т. 1. Київ : Наук. думка, 1972. С. 287.
6 Випадки порівняння рідного краю з коханою, нареченою, дружиною не поодинокі в культурах світу. Згадаймо епітет «тонкостанна» на означення Вітчизни у башкир, Блокове «О Русь моя! Жена моя!» та ін. В Україні чи не найяскравішим творцем такого типу патріотичної лірики був Василь Симоненко («Може, ти зі мною надто строга…», «Чорні від страждання мої ночі…» ‒ за винятком хіба що останнього рядка). Відомий український літературознавець Анатолій Ткаченко простежив із цього приводу цікаву закономірність: майже всі Симоненкові поезії про Україну написані в тому ж ритмі та розмірі, що й більшість його віршів про кохання (див. Ткаченко А. Василь Симоненко : нарис життя і творчості. Київ : Дніпро, 1990. С. 103‒104). Елементи цієї традиції наявні і в інших поетів, зокрема Володимира Сосюри («В тебе i губи, i брови твої, як у моєї Вкраїни...»), а з митців ХІХ ст. – у Михайла Старицького, чий «Виклик» («Ніч яка, Господи! Місячна, зоряна...»), з огляду на сказане вище, можна сприймати як твір не лише інтимного змісту.
7 Кримський А. Твори : В 5 т. Т. 1. Київ : Наук. думка, 1972. С. 64.
8 Тичина П. Зібрання творів : У 12 т. Т. 2. Київ : Наук. думка, 1984. С. 142.
9 Шаховський С. Гармонія науки і поезії. Кримський А. Пальмове гілля : Екзотичні поезії. Київ : Дніпро, 1971. С. 354.
10 Сорока М. Як загинув Агатангел Кримський? Наука ‒ Фантастика. 1991. Ч. 1. ‒ С. 15.
11 Кримський А. Твори : В 5 т. Т. 1. Київ : Наук. думка, 1972. С. 126.
Ігор Ольшевський,
лауреат літературно-мистецьких премій
імені Агатангела Кримського та Пантелеймона Куліша